Під час написання цієї книги я думала, як би я сама сприйняла ту новину, що більше покинути місце де я знаходжусь неможливо? І зрозуміла, що напевно реагувала б як п'ятнадцятирічна Ава: 

"На відміну від більшості дорослих Ава одразу прийняла той факт, що з селища більше неможливо вийти. Не можна значить не можна. Винною у тому що сталося звісно ж була містика, як і в будь-яких фільмах чи книгах, тільки там глянцева, іноземна, а тут наша, від того трішки дикувата."

Дійсно містика цієї книги здається дикуватою, ті створіння, істоти які стали сусідами виноградарців шокували жителів, і життя почало здаватися не таким комфортним. Але, хіба завжди на дачі комфортно з сусідами? Дачникам Виноградара з цим очевидно не пощастило. 

Нові сусіди — ось як треба було від самого початку сприймати всі дивацтва, що почалися з того, що дороги, якою можна з виїхати з селища, не стало. Ось усе є, дерево, за яким вона робила поворот — є, а дороги — немає. Найскладніше людям було повірити в те, що якась зупинка часу трапилася лише з ними. Чому ніхто їх не шукає, не рятує? Те, що ліс навколо розрісся до стану джунглів, що люди зникають, що річка більше не миле джерело теплої водички та щойно спійманої риби, — усе це прийняти виявилося простіше...

Всі ці події сприймалися без особливих емоцій, так як дачники пристосувались до нових реалій, з її темними, примарними законами. 

А як би реагували ви, і як сприйняли таку новину?