У якийсь момент вся ця історія настільки вимотала мене, що я знову почав прокручувати в голові той вечір. Я згадував ресторан. Як повертався додому. Як відчиняв двері квартири. Намагався знайти хоч щось, хоч якусь деталь, яку міг упустити.

Може, справді було щось, чого я не пам’ятав? Може, алкоголь стер частину спогадів? Може, я помиляюся? Але щоразу приходив до одного й того ж висновку.

Ні.

Я точно пам’ятав головне. Після того як пішла Мар’яна, я замкнув двері на ключ. Я пам’ятав це абсолютно чітко. Це і те, як пройшов до спальні. Як упав на ліжко. Пам’ятав, що хотів лише одного — спати. І саме це я й зробив — заснув. Усе.

Мар’яна не могла повернутися. Не могла просто взяти й опинитися знову в квартирі. А навіть якщо припустити якийсь зовсім фантастичний сценарій, за якого вона якимось дивом проникла всередину, то що далі? Вона зґвалтувала мене сплячого? Серйозно?

Чим більше я розмірковував над цим, тим абсурднішою виглядала вся ситуація. Логіка відмовлялася знаходити хоч якесь розумне пояснення тому, що відбувалося. Але проблема була в тому, що абсурдність того, що відбувалося, аж ніяк не скасовувала його наслідків.

Історія була реальною. Мар’яна була реальною. Її звинувачення були реальними. Сумніви й переживання Лілі були реальними. І саме це дратувало найбільше. Бо боротися з очевидною брехнею виявилося набагато складніше, ніж я коли-небудь міг собі уявити. Ця брехня не просто існувала. Вона поступово просочувалася в моє життя, як вода крізь тріщини в стіні, заповнюючи собою все навколо. Вона проникала в мої думки, у мої стосунки з Лілею, у наші розмови, у наші плани.

І найгірше полягало в тому, що я ніяк не міг взяти цю ситуацію під контроль.

Залишалося лише зробити тест, дочекатися результатів й сподіватися, що після цього вся ця божевільна історія нарешті закінчиться раз і назавжди.

ЙОГО ЄДИНА СПОКУСА. КНИГА 2