Помітила, що інтерес до попередньої книги зник. Хоча, можливо, це тому, що я й не намагалася вас із нею познайомити.

"Королева шипів" — це історія, навіяна атмосферою казки "Красуня і Чудовисько", зі своїми прокляттями й солодким запахом троянд. Але в цій історії чудовиськ двоє.

Анотація:

Вона — проклята господиня мертвих хащів.
Він — король процвітаючого краю.
Вони — два чудовиська, яким судилося зустрітися.
У світі, де любов не рятує, а поцілунок не знімає прокляття, що переможе — темрява в серці чи слабке світло, що пробивається крізь тріщини.

Уривок:

"А в кінці зали, на троні, сидів він — Деметрус Мондерхай.

Його зневажлива, розслаблена поза одразу підготувала мене до тону нашої розмови.

Я підійшла ближче й легко вклонилася.

— Ваша величність.

Король жестом показав, щоб я підійшла ще ближче.

Він уважно розглядав мене. Його очі, колір яких я не одразу розрізнила в напівтемряві зали, були сповнені чистої, холодної цікавості, без тіні страху. І це було вражаюче незвично. Чи був він настільки хоробрим? Навряд чи. Чи просто достатньо впевненим та зухвалим у своїй силі та обраності?

Я уявляла його набагато старшим. Але переді мною сидів молодий чоловік, що більше нагадував темну тінь — її найпрекраснішу, найхолоднішу сторону. Його обличчя було бездоганно гладким. Довгі пасма темного волосся спадали по плечам, обрамляючи тонкі, гострі риси. У тонко окреслених вустах, що склалися в ледь помітну лінію, та гострому, пронизливому погляді відчувалася прихована, розважлива жорстокість.

— Ти жах із проклятих земель? — він хмикнув. — Ніхто не міг навіть зобразити твій справжній вигляд. А оповіді про тебе різнилися і наводили страх у всьому моєму королівстві. А ти виявилася звичайною дівчиною.

Його слова луною відбивалися від високих стін.

— Моє прокляття полягає зовсім в іншому, королю.

— Ти вбила найвеличніших воїнів мого королівства, і тобі вистачило нахабства прийти сюди? — його голос був гострим, як лезо.

— Ваші люди самі винні, що прийшли з вогнем і мечем до моїх володінь, — твердо відповіла я.

Я стиснула пальці в складках сукні.

— Твоїх? — лукаво посміхнувся він. — Ці землі належать Королівству Троянд. А значить, вони належать мені. І я буду робити все, що мені заманеться.

— Тоді їхня кров на ваших руках, королю. Щоб ви не шукали в тих землях, там нічого немає. Скільки б ви його разів не спалювали — усе повернеться на свої місця. Я лиш хочу… благаю: дозвольте мені й іншим жити там у спокої. Ми не будемо нікому заважати. Заради пам’яті роду Арандін, не знищуйте те, що залишилося.

Він склав руки в замок і усміхнувся ще ширше. Ця усмішка не торкнулася очей, залишивши їх холодними й байдужими.

— Ваша мольба торкнулася мого серця, — у голосі пролунав дзвінкий глум. — Але вже час очистити цю землю від погані. Варта! — його голос пролунав різко й холодно.

Яка ж він мерзота. Попри його неземну вроду, всередині він був гнилим."