"З тих пір він став часто тікати на берег Арбузинки, щоб подивитися на тих, хто кличе. Дениско ховався повище за кущами, щоб не налякати їх і самому не полізти у воду. Їх ласкавий поклик виявився чимось на кшталт бездумної пташиної пісні, яку вони повторювали на всі лади, листаючи образи і спогади в Денисковій голові.

А тоді їм набридли нечисленні думки Дениска, і соромитись вони припинили. Підпливали до самого берегу, виривали резинові стебла і робили гірлянди з жовтих, пузатих квіток. А Дениско дивився на них і дивувався, яким же дурним він був раніше. Вони здавалися йому незрозумілого виду істотами, чимось схожим на живі колоди чи корені, а тепер слідкуючи за їхніми іграми він чітко бачив що це дівчатка, чудові, ніжні дівчатка, в мокрих, білих сукенках які липли до тіла. Вони були такими вродливими, такими тендітними, що серце Дениска плавилося від німого захвату. Йому все дужче хотілося побігти по порослому травою берегу і пірнути до них."Літо у пастці