Ось такі вони: мої хлопці.

Давненько я не писала блоги. Тож, якщо хтось з вас все ще пам'ятає про мене, то запрошую до прочитання: Гра на життя.

Ілля:

Він - сила й упертість. Баскетбол був його життям, поки одна мить не перекреслила все. Але навіть коли земля вислизнула з-під ніг, Ілля тримався так, ніби на кону було більше, ніж просто перемога.

«Я стояв, навіть коли тіло кричало, що досить. Бо якщо впаду зараз - впаде все, чого я прагнув.»

Лука:

Він - тиша. Та сама тиша, що завжди поруч, навіть коли її не помічають. Лука дивиться здалеку, мовчить, але відчуває кожну тріщину в чужих стінах. Його любов не має права на голос, але має право на жертовність.

«Він ніколи не дізнається, скільки ночей я провів, думаючи, що буде з ним. І скільки разів стримував себе, аби не подзвонити, не постукати, не видати все, що горить у мені.»

Ця історія - про мовчання, яке інколи говорить гучніше за крик. Про двох хлопців, які бояться проявляти свої почуття, але не можуть їх сховати. Про гру, де ставка - саме життя. 

«Між нами було щось небезпечне. Те, чого не можна торкатися. Але щоразу, коли він дивився на мене - я все ж відчував ці дотики.»

Мур, мяу, Ваша Міріада.