Я – дитина асфальту. Літом, коли всі дворові друзі роз’їжджалися по селам, я сиділа на лавочці біля під'їзду, колупала патичком втоптану землю під ногами і думала: «Ну як же так?! Мати дві бабусі – і щоб жодної в селі!» Село було для мене чимось, що я ніколи не зможу отримати і саме тому – настільки бажаним та омріяним.

Декілька разів я все ж там побувала: то в гості, то на весілля до далеких родичів.. Втім, ці нечисленні поїздки, які можна порахувати на пальцях однієї руки, лишили мені незабутні враження. Наприклад, поїздку на справжньому возі з конями (з якої я, славатобігосподи! мала щастя вибратися живою), ще досі пам'ятаю як дахозносну пригоду, яка тоді лишила мені вражень аж на цілий рік вперед.

Подібні пригоди я очікувала зустріти у книзі Світлани Фої «Сільські історії», прочитаної в рамках марафону від Тетяни Гищак. І не розчарувалася!

Збірка містить п’ять різних оповідань про життя й «кумедії» сільських жителів.  Для кого ця книга? Та для всіх! А особливо для людей, які хочуть відпочити душею, посміятися та зловити легку ностальгію, адже кожен гарантовано впізнає у книзі частинку себе самого.

Читати – суцільне задоволення! Авторська мова легка й разом з тим, якась піднесено-елегантна. Така манера оповіді надає сільським будням, ба навіть і відвертим житєйським конфузам вишуканої іронічності. Коли я читала цю книгу, то посмішка не сходила з мого обличчя ні на мить)) Це заслуга і комічності сюжету, й іронічності самого тексту.

Ну от скажіть, як можна так вишукано описувати звичайну людську пиятику «в друзки»:

«Після отримання такої дози алкоголю, нам загрожувала деградація до поросячого стану, та вчасне втручання сну врятувало наші інтелігентні душі».

Отже, авторська мова – смачна, смішна, затягуюча. Персонажі живі і колоритні, у кожному впізнаєш своїх знайомих, сусідів, чи просто отих славнозвісних «кадрів», про яких так люблять травити байки твої друзі.

А найцікавіше, що на кожну історію пані Світлани, у мене знайшлася своя власна)) І про чупакабру згадалося; і про смажену картоплю, що без перебільшень, була достойна зірки Мішлен; і про те, як мій дідо робив собі труну, і потім сто разів її «тюнінгував» – бо то ноги не влазили, то заширока виходила.

Я прочитала збірку на одному диханні. Якби мене попросили охарактеризувати емоції від прочитання однією фразою, то це була б приказка – «І сміх, і гріх»))) Хоч після останньої глави написано: «Кінець», мені все ж хочеться вірити, що авторка доповнюватиме її новими історіями))