(Або: лист до себе з майбутнього, в якому вже закінчились нерви, але ні — не талант.)

Привіт, мала.
Сидиш там, з крихітним документом Word, десятьма абзацами і думкою: «Може, видалити все нафіг і піти жити нормальне життя?»

Так от, слухай сюди.

1. Ніхто не знає, що ти робиш. І це нормально.

Ти думаєш, що всі навколо — генії, знають структуру, схеми, плани. А ти одна — хаос у кофті з плямами. Так от, у мене новини: ВСІ — хаос у кофті з плямами. Просто хтось краще вдає. Пиши, як можеш. Як чуєш. Як болить. Навчишся всьому. Але не зараз. І не одразу. І це — добре.

2. Тебе будуть недооцінювати. І нехай.

Хтось скаже, що в тебе "занадто темно", "занадто емоційно", "неформат". Хтось — що це взагалі не література. Але знай — саме ці "занадто" і стануть твоїм стилем. Не згладжуй себе. Не втирай шрами. Бо саме вони будуть боліти в текстах інших людей — і за це тебе будуть читати.

3. Натхнення — це міф. Дупа на стільці — реальність.

Ти думаєш, що справжні письменники пишуть тільки в припливі божественної музи, коли лунають арфи, а руки самі стукають по клавішах.

Брехня.

Ти будеш писати з температурою, з дитиною на грудях, у маршрутці, на підлозі ванної. І все одно — це буде справжньо. Бо справжність не залежить від локації. Вона залежить від того, чи не здалась ти сьогодні.

4. Ти не зможеш не писати. Навіть якщо дуже захочеш.

Ти пробуватимеш — чесно. Втомишся. Злитися будеш. Подумки скажеш: «Все, йду працювати менеджером по чомусь, що не болить».

А потім — знову візьмешся за клавіатуру. Бо це — твоя форма дихання.

А ще тому, що персонажі почнуть снитися й говорити тобі уві сні, і не всіх з них можна ігнорувати без загрози психіці.

5. Твої тексти знайдуть “своїх”. Але не всіх одразу.

Не чекай оплесків у перший день. Їх не буде. І в другий теж.

Але настане момент — коментар, повідомлення, погляд — і ти зрозумієш: хтось дочитав. Відчув. Розпався всередині так само, як ти, коли це писала. І от тоді — буде сенс. Навіть якщо він триматиметься на сльозі й трьох лайках.

P.S.

Пиши. Все інше — прикладеться.

Сумнівайся, але пиши.

Згоряй, але пиши.

І не редагуй одразу. І не слухай тих, хто каже, що це “не продається”.

Продається чесність.

А вона в тебе є.

А решта — ми добудуємо. Разом із кров’ю, кофеїном і сарказмом.

Більше про моє письменницьке життя в телеграм-каналі "Муза під шафе"