(без фільтрів, без «усмішок письменника», з правдою, що трохи болить, як жорстка редактура)

1. «Звідки ти береш натхнення?»

Що хочеться відповісти:

— З шафи. Там живе муза, і вона кидає мені сцени між носками та тривогою.

Але по правді:

— З травми. З досвіду. З того, що болить, пече, крутить у животі. Натхнення — це не поцілунок феї, а такий собі емоційний міксер, у який кидають всі твої внутрішні кризи, невдале кохання, тіні з дитинства і пісню Radiohead. І от ти сидиш, плачеш — і пишеш сцену, яка вбиває читача.

Натхнення — це побічка невротика з пристойним словниковим запасом.

2. «А ти не боїшся, що твої герої схожі на тебе?»

Що хочеться відповісти:

— А ти не боїшся, що твій психолог схожий на твою маму?

А по факту:

— Всі герої — я. Але під різними наркотиками. Один — це я, коли злюсь. Інша — я, коли страждаю вночі під ковдрою, а ще одна — я в той момент, коли хочеться когось задушити, але культурно.

Так, вони несуть мої частини. Але водночас — це я без цензури, без компромісів і з набагато цікавішими репліками, ніж я встигла сказати в реальному житті.

3. «А це все ти вигадуєш, чи щось було насправді?»

Що хочеться відповісти:

— А це ти щиро цікавишся, чи просто хочеш викрити мене?

А як є:

— Було. Частково. Символічно. Через метафору і три рівні травми.
Письменник — це алхімік. Ми беремо реальність, фільтруємо її через своє напівзламане нутро, додаємо драму, трошки перцю, емоцій — і видаємо сцену, яка виглядає як вигадка. Але часто найреальніші речі — саме ті, які читач вважає надуманими.

А надуманим зазвичай виглядає одне: правда.

P.S.

Можна ставити ще запитання. Але тільки якщо ви готові почути чесну відповідь. І пам’ятайте — я не обіцяла, що вона буде лагідною. Я обіцяла, що вона буде справжньою.

Мій телеграм канал "Муза під шафе", де ви можете познайомитися з більш відвертою мною.