Збірка потойбічних казок

КУРГАНИ ФЕЙ

Осінь вкрила курган фей золотим покривалом мрій, і я обережно ступаю по м'якому килиму з листя, ніби боячись потривожити сили, що сплять у цьому чаклунському місці.

 Ліхтар у моїй руці тремтить, і полум'я кидає химерні тіні на стовбури старих дерев, і чудовиська старих казок оживають у мороці. Вони скаляться з древньої темряви, тягнуть до мене пазуристі лапи – але я не боюся.

У мені тече кров дивного народу. Я народилася в хмільному квітучому Бельтейні і була обіцяна в дар осінньому Самайну.

Я прийшла віддати материнські борги – підмінна дитина, віддана на виховання людям, повинна повернутися додому. І я з легкістю готова забути все, що раніше знала і любила, адже там, за межею світів, чекають на мене чарівні ліси, наповнені прадавньою магією.

За давніми повір'ями, лише раз на рік, в день мертвих, з розкритого кургану можуть виходити сиди...

Ньюгрейндж – казка, що оживає, в яку я раніше не вірила. Ньюгрейндж – місце древніх богів і духів. Подих Дагди зігріває тут повітря, посмішка Енгуса, його сина, осяює темну гущавину, зелені вогні – очі прекрасної Боанн – горять у сутінках і ведуть за собою.

Скільки кісток зберігає таємницю кургану? Скільки душ залишилося охороняти двері в оселю фей і сидів? Скільки жертовної крові ввібрала ця земля?.. Я чую всіх їх – чорноволосу сміливу Бріаннон, яка зійшла на багаття з власної волі, щоб повернути весну у світ людей, місяцеву Ефф з променистими блакитними очима, яка дозволила прив'язати себе до старого ільму в пекучий мороз – щоб відродитися берегинею смертних, зеленою ялиною... Багато їх було – юних і прекрасних, і всі вони з радістю прийняли свою долю. І за це нагородили їх духи пагорбів вічним життям.

І ось заблищали вогні, спалахнуло зелене полум'я, немов величезна лілія розквітла на золоті листя, і змінився курган – вищерблені часом сходи, що ведуть під землю, відкрилися моєму погляду. Безстрашно ступила я на камінь – моя давня кров свербіла в жилах і кликала пройти дорогами Самайна.

Вічне Колесо Часів котилося поруч зі мною, і перероджувалася я в іншу сутність – змінювалося все в мені, стоншувалися зв'язки зі світом людей, не було мені більше потрібне повітря, не була потрібна їжа чи вода. Сонце і місячне світло буду пити я з кубка Бажань, вино квіткове пригублю – з вересових снів і самшитових мрій воно, з яблуневого цвіту і соснової смоли. І ледь перша крапля цього вина обпече мої губи, як забуду я шлях у світ смертних.

І не пошкодую про це.

Я пройшла повз стару гробницю, де біліли кістки тих, хто приходив сюди поперед мене, пройшла повз сірі моховиті плити, переплетені в'яззю древніх рун, і світло, що падало з невеликого отвору в кургані, сріблястим мечем пронизало морок підземелля. А я все нижче і нижче спускалася в царство фей, і все менше в мені залишалося людського.

Ось і кам'яна чаша у вигляді квітки – там червоне вино, і запах аконіту і вересу, запах меду і літніх лугових трав кружляє голову. Кубок у вигляді витої перламутрової мушлі – на краю цієї величезної чаші, і я обережно нахиляюся над магією, захованою в цьому чарівному напої.

І ледь я відпиваю перший ковток безсмертя, як з ніш виступають тіні іншого світу – чорні їх старовинні камзоли, в'ються срібні візерунки по м'якому оксамиту, блищать золоті ланцюги й мороком нічним стеляться темно-зелені плащі. Замість очей – зірки, на обличчях – печатка могутності та сили.

Але я не боюся.

У мені – їхня кров.

Стіна з білого кварцу, що здається створеною з льоду, йде змієподібними тріщинами, і там, на іншому боці, бачу я зелені пагорби й білосніжні замки, бачу я кавалькаду благородних лицарів і дам. Зелені їхні прапори, червоні їхні шати, привітні й веселі всі, хто вітає мене на шляху до Пагорбів. І з радістю йду я до зелених лісів світу мрій.