— Хто знає, скільки ще макових полів нам судилося побачити, скільки багряних світанків… — її голос обірвався та затремтів.

Жінка несподівано замовкла й відійшла вбік. Здавалося, щось у ній боролося — ніби вона хотіла відкрити мені своє зранене серце, але стрималася. Я не наважилася наблизитися, обійняти та запитати. І хоча вона не вимовила жодного слова, я відчула, як у мені викристалізовується думка, яка саме в цю мить набула чіткої форми: у цьому світі існуємо ми — армія самотніх жінок, покалічених не війнами, не коханцями, не зрадами й не часом, а власними матерями, тими, хто мав би захищати, бути найнадійнішою опорою, а стали першими й найжорстокішими катами.

Мені не було відомо, що саме сталося між Лоренадою та її матір’ю, але було щось особливе в тому, як вона промовила «її улюблені квіти», як її голос затремтів на півслові. Саме це змусило побачити перед собою не просто жінку, яка хоче посіяти маки, а людину, що вперше силується побудувати міст між собою та болісною тінню матері, яка роками стояла за її спиною й не зникла навіть після смерті. Мені навіть здалося, що я бачу цю майбутню макову галявину — але чомусь вона була не червоною, а густо залитою кров’ю, давньою, почорнілою. Здавалося, що вся ця земля до ядра просякнута болем, який досі тримає Лоренаду на цьому світі — попри всі втрати та розчарування, аби вона віднайшла свій спокій, а, можливо, навіть помстилася за всі свої страждання.

— Ми сіємо квіти не тому, що хочемо наповнити життя красою, а тому, що прагнемо згадати, як вони квітли тоді, коли ще можна було щось змінити, — прошепотіла вона, ніжно торкнувшись мого плеча, і зникла в густих хащах дикого ладанника.