АННОТАЦІЯ

З давніх-давен ховаються казки й легенди в зачарованому краю Карпат і під звуки трембіти останнього мольфара линуть над лісами й полонинами, оживають у серпанковому мареві чародійському.

Чи добуде сміливий парубок Марко для своєї нареченої Мар'яни чарівний вінок у русалок? Чи врятується красуня з печери злого духа — змія-Перелесника?..

Бродять по горах прокляті душі, прозвані мавками, служать вони Морі, цариці темних сил. І охороняє Карпати від злих нічних духів Чугайстер — чарівник-перевертень. Але чи захоче він допомогти Марку та Мар'яні? Чи темрява чаклунства чорного тінню ляже на гори й долини, навіки світло любові погасивши?..

***

Карпати — це край синіх гір, що рвуться вгору в кришталевому серпанку туманів, край лісів букових та смерекових, край річок прозорих, полонин зелених, вкритих запашним та соковитим різнотрав'ям. Це край мальовничих верховин та цілющого гірського повітря. Дихай ним — не надихаєшся, сповнене воно ароматами ягід і квітів. Карпати – це край, в якому з давніх часів живуть казки та легенди.

В осінні ночі прокляті відьмаки та чаклунки весілля там правлять — на візках із кісток летять небом чорним, виють та кричать протяжно, в бубни б’ють... але в обозі тому мертві всі гості — срібні їхні обличчя в місячному сяйві, горять болотними вогнями їхні очі, смарагдами та бурштином світяться. Різне про них розповідають. Мовляв, обдурять-заведуть мерці, прикинувшись братом чи нареченим, у візок свій кинуть — згадуй як звали. Будеш із примарним весіллям по-над лісами літати, відьомський регіт з глузду зведе, упирі кров твою висмокчуть — нема дороги до живих тому, кого забрали духи до себе в ніч осінню. Тому дівчат у ці дні ховають по хатах, а на вікна та двері обереги вішають із трав заговорених.

Файно в Карпатах восени... Попри всі дива та страхи, що мороком проклятим у піднебессі кружляють...

У ніжному золотому серпанку, що огорнув тремтячим маревом вершини, летить за вітром різнобарвне листя — золоте, багряне, — летить воно з тихим шелестом. І в павутині діамантових сузір'їв, що мерехтять на чорному шатрі небес, живуть гори своїм, нікому зі смертних не видимим життям. Тихесенько тьмяні трави з вітром шепочуться — пожовклі від сонця, сухі й ламкі... Шепочуть щось дуби стародавні, і смереки ховають під своїми темно-зеленими кронами лісові таємниці. Річка бурхлива та холодна сріблястою стрічкою в'ється, немов змійка чарівна. Поспішає вона вдалину під зірками сталевими, збирає жовте й багряне листя, несучи його в сині тумани...

А в далечіні тій нові казки народжуються, щоб біля вогню їх онукам та правнукам передавали — наче самоцвіт чарівний, що сонячним світлом, вітром квітковим та темрявою гірською наповнений. Усе в себе увібрали ці казки — і темряву, і світло, і добро, і зло.

Таємничі та мінливі осінні ночі, і сповиті вони безтурботним та пустотливим вітром. І місячне сяйво перлинною ковдрою падає на гори, вкриті сосновим лісом... А в лісі тому ховаються від людських очей примари й тіні опівнічного світу, примари, які повернулися з того світу, які не знайшли спочинку на небесах і не прийняті у пеклі. Вигнані на вічні муки.

Мари та сновиди в темряві літають — немов хмари мереживні або ганчір'я старе — і якщо вчепиться в людину ця погань і почне її сушити, то й кількох днів не мине, як знесуть нещасного на цвинтар... Та тільки коли вчасно побачити, що недобре відбувається, — можна ще чарами допомогти, вигнати мару прокляту. Чаклунські звуки трембіти врятують, світлі чари мольфарів вилікують душу.

Чари тих, хто ходить на межі сну і яви, життя і смерті.

Чари тих, хто рід людський покликаний захищати від бісів і чаклунок, від нечисті нав'ятої.

Чари тих, хто на сторожі кордону світу людського стоїть, рубежі оберігаючи, людей охороняючи.

І восени часто лине над горами чарівна музика, схожа з кришталевим передзвоном весняних струмочків, дарує вона спокій людям і впевненість у тому, що все добре буде. Що не залишать світ чарівники світлі, захищатимуть від мороку й темної осінньої ночі...

Кажуть, у ночі тій чарівній танцюють, хороводять у вихорі листопаду реальність і казка, легенда й бувальщина, переплітаючись візерунком чудовим, ниткою червоною — та пов'язують долі людські.

Саме тут, у невидимому світі духів і чаклунства, і трапилася наша історія, хоча починалася вона на звичайному хуторі, яких чимало розкидано серед полонин Карпат.

***

За високими скелястими горами, за густими й непрохідними лісами, за зворами та кичерами, за дебрями глухими та криволіссям ховається невелике селище – і на березі річки стоїть хата рубана, оточена яблуневим садом. Ніхто не згадає вже, як селище те називалося, покинуте і забуте воно серед гірських хребтів та пологих пагорбів, вкритих сосняком та ґаджуґою.

Але колись, у ті часи, коли казка наша народилася, далеко-далеко поголоска людська несла славу про те, що живе на полонині цій одна дівчина непросватана, і що прекрасна вона, як зірка ясна, як місяць на небі темному, як сонце в синяві кришталевій.

І то сказати, гарна Мар'яна була — коса чорна в неї завтовшки з кулак, в очах чорних тьма відбивається, обличчя як сніг біле, а губи горять вогнем ясним стиглих вишень, на щоках — світанок ягідний. Статтю вдалася, тіло в неї струнке — наче деревце молоде... Словом, не було їй рівних у красі ні в рідному хуторі, ні в сусідніх, а може, й у цілому світі.

Так, файна була молода горянка, диво як файна, всі милувалися нею — та тільки здалеку. Ніц не підходили ближче. Адже не тільки красою своєю Мар'яна славилася — гордий і непокірний норов дістався їй від батька-горця, який залишив сиротами доньку і двох синів. Мати їхня померла, коли Мар'яна на світ з'явилася, от і залишилися діти самі — старшому братові було на той час десь весен сімнадцять, зовсім безвусий. Якийсь час тітка доглядала за господарством, а там і Мар'яна підросла. Брати сестру свою єдину балували з дитинства самого — от, може, тому й виросла вона такою примхливою та вередливою. Дземати та пісні співати – ніц нічого не хтіла дівка.

Багато парубків сватів слало з дорогоцінними весільними дарами, та всі ні з чим повернулися — вважала їх Мар'яна негідними й погляду свого. А якого легіня вона чекала — про те й не знав ніхто.

— Йо! Банувати за ними не буду! Бігме! Бо що то за хлопці? Буде з мене! У цього посмішка щербата! Той батяр, не годен зовсім до мене! А цей косий на одне око — дивиться, а куди й незрозуміло, ось візьме та наврочить... Остап? Йой, та цей міг мені дідом бути!.. А цей і зовсім страшко якийсь... та й негоже мені з таким на рушничок ставати — бідний, як миша церковна, так усе життя й проживу, світла білого за роботою не бачачи... Остап — і той кращий був!

Був… Та відбув. Як і інші наречені, яким гарбуза Мар'яна виносила.

От і все, що чули нещасні брати від Мар'яни, не встигали й гарбузи під вікнами визрівати.

— Якого ще нареченого тобі треба? На чолі місяць ясний, на потилиці — зірки? — сміялися дівчата, але красуні хоч би що. До того ж вважала Мар'яна, що заздрість їхніми вустами говорить, адже всі хлопці на селі тільки на неї й дивилися.