Лука.

Я ловив себе на тому: що не рухаюсь, ні тілом, ні думкою. Ніби кожен мій жест, це випробування. Ще трохи, і щось обірветься, піде не так, зруйнує цей крихкий, майже домашній спокій, цю лампову тишу, що затишно вляглася між нами. Ілля мовчав, розслаблений у візку, ніби звик до цієї пози, ніби це його фортеця, але я бачив, як трохи напружено стискаються пальці. Його тіло говорило більше, ніж він сам. І я відчайдушно намагався не читати між рядків. Хотілося сказати щось легке, зворушливе, можливо пожартувати, або ж згадати якусь дурницю. Але слова застрягали в горлі. Я боявся, що мій голос прозвучить фальшиво. Боявся здатися занадто нав’язливим, надто турботливим, надто видимим. Присутність Іллі була дуже відчутною. Справжньою, та якоюсь занадто теплою. Він просто був тут, і мені цього було досить.

Ілля.

Він пішов. Я почув, як зачинились двері, як заскрипіли його кроки на сходах, в потім, як затих звук. Тиша знову оселилася в моїй квартирі. Вона була звична, до дрібниць знайома, але чомусь тепер чужа. Я залишився один. І це було не страшно, і навіть не сумно, просто занадто гучно. Я спробував поворухнути пальцями. Відчув, як вони злегка тремтять. Посміхнувся. Напруження не вийшло разом з ним. Воно залишилось тут. У мені.

Я подумав, що міг би сказати більше. Міг йому подякувати. На мить уявив, що міг би торкнутись. І усвідомлення того, що в мені є це бажання, ніби хвилею накрило мене. Чомусь раніше я жодного разу не розглядав цього хлопця в такому ключі. Так, я не приховував свої смаки, проте, мене рідко хтось приваблював. Сьогодні ж, я навіть не подивився, як він іде. Навіть не спробував утримати ту мить.

Любі, мій ШІ бунтує, і не створює мені арту. Я годину його терорила, а він показав язика))) Тож вибачаюсь, і з сумною усмішкою, покидаю чат.

Мур, мяуу Ваша Міріада.