Натхнення не завжди з чимось хорошим... Вірш.

Імперія - говорить. Імперія - згорить.  
 

Не було в мене брата.
Були сусіди. Рати.
Було багно і грати —
та я устав — титан.

І бачив — він росте.
Горить вогонь в зоре́ті.
Він перший був на світі.
А я — лиш тінь і стан.

Він — з Києва і світла.
Я — з темряви, з підпліття.
Він — з золота і битви.
Я — з холоду й ножа.

Але ж я виростав.
Я храми теж поставив.
Я все в нього забрав —
ім’я, письмо, межа.

Я сам себе назвав
«Русь славна, православна».
А він мовчав — цікаво:
не кликав, не кричав.

Тоді я зрозумів —
мовчання не смирення.
У ньому є горіння,
що хмари розірвав.

Я звав його — «молодший».
Казав: «Дурний. Заблудший».
Ходив у гості з руштром
і брав собі живе.

А він — все далі, далі.
У слові, в храмі, в сталі.
І навіть у печалі —
не став мені за те.

Його вже роздирали.
Імперії вставали.
Ми грались ще в палиці —
У нього — клинки стали.

Йому — литовські щити,
А мені — дим та шити.
Він — з білими хоругвами,
Я — з ніччю за плечима.

Він пив із рук Європи,
А я варив з болота.
Йому — рішучі тронні,
Мені — криваві злоти.

Я крав його гербами,
Його князів — словами.
А він ішов крізь хащі,
Все чистий — між багнами.

Я кликав: "Йди до хати,
Ми будемо братати!"
А сам собі під ребра
Готував перші ґрати.

Він вірив, що я — братом.
Я був уже з лопатою.
Його земля — родюча,
А в мене жменя ката.

Його ще не тримали.
Шляхи його — степами.
Він ріс, як дим над ватрою,
Без церкви, без Програми.

Він біг — в вогні і славі,
Зі списом, мов у праві.
Я ж будував державу,
А він — свободу в траві.

У нього — Січ і буря,
У мене — трон і мурі.
Він пив із хвиль Чорномор’я,
А я — із чаш похмурих.

Його пісні — бунтарські,
Мої — повчальні, царські.
Його хрестили в пеклі,
А я — в кадилі фарськім.

Він дикий — значить, мій він.
Ще сам не знає, чий він.
Та я вже шив для нього
Покору — шовком, швами.

Його ще звали братом.
А я дививсь, як з хати
Він вийде — і не схилиться,
І знову зникне з мапи.

Я знав: іще повірить.
Іще присягу вирве.
А я візьму на спомин
Його шаблюку — мертву.

Його розібрали — спокійно, без крику.
Катерина зробила це — в позолоті, без криги.
Вона не питала, вона наказала.
І Січ його зникла, мов не існувала.

Його гетьманів — в землю,
Його мову — на плаху.
Я стирав, що було,
Під фанфари і бахи.

Він ще думав про волю,
Про шаблю й про право.
А я вже йому шив
Обережне ярмо держави.

Я палив його книги,
Його пісню — в підвали.
Він моливсь по-старому,
А ми вже вбрання міняли.

Я забрав у нього все.
І волю, і спадщину.
Ми — у імперіях.
Він — у кріпатщині.

Його не добили — зате приручили.
Його не вбивали — лише осмішили.
Я годував його страхом,
Я з нього ліпив посміх.
Він дякував, плакав,
А я лиш був злочинцем. Діяв, як то міг..

Я гнав його на дно,
Я душу плів у жно,
Я думав — він мій фон,
Без імені й ікон.

Я ліпив з нього тінь,
Без кореня, без пісень.
Я кликав: “Пильнуй плуг”,
А він мені — мій плуг!

Хотів — щоб був ніщо,
А він зійшов — на що?!
Не слухав моїх драм,
Зламав мій давній храм.

Не було ще "Амаєва",
Не було "Приймаченка".
В його рядах рабів,
Явивсь в світ — Шевченко.

Не князь, не пан, не вельможа,
А з лахміття, із борщу — погрози.
Не мій — не вчений, не з мови,
А став пророком любові й крові.

Я кріпачив, я в'язав,
Я указами казав,
А він — як жар із ран,
Ставав — не брат, не пан.

Не просив моїх хрестів,
Не моливсь з моїх листів,
А малював лице мого страху —
Прямо, на спину, наче плаху.

Смерть Імперії, смерть кріпатщини,
Я трошки впав,
він — в віднові спадщини.
А я могили копав,

В нього трохи свободи, ті чортові роки —
1 світова, німецькі, дивні кроки.
Але тут знову. Знову — поворот.
Повертаюся до "брата", я й переворот.

Привіт більшовикам!
Привіт передавайте!
Або давайте — вмріть,
Або ж — всі поздавайтесь!

Я несу “рівність”,
Я з серпом і словом,
А сам у валізі
Несу вам окови.

Я прийшов не на час,
Я прийшов — на віки.
Забираю Донбас,
Забираю роки.

Я сказав: “Ви народ?”
Та відрізав язик.
Я зробив вам "свободу",
Де не чутно криків.

Забираю міста,
Перейменуй іменем.
Не буде в вас мови —
Лиш “общим стремлением”.

Я малюю портрети
На вашій стіні.
Я вас вчу цілувати
Моє чоло у вині.

Ви казали “не брат” —
Я вже вас занотував.
І за вами по списку
Смерть ходила, співала.

Маю владу над хлібом,
Над думкою, сном.
Я зоставив вам Сталіна
І “єдиний закон”.

Ви ще живі? Ну як вам мій «мир»?
Прийшов знову я — у шинелі, в мундир.
Я вас “врятував”,
Як завжди — під устав:
Полягай на коліна,
Бо я — генерал.

Я приніс перемогу,
Але з вашої крові.
Ваші села згоріли —
Мої лаври готові.

Ви кричали в окопах —
Я кричав на параді.
Ви вмирали без зброї —
Я стояв на награді.

Хто герой? Не Шухевич!
Не ваш рідний сусід.
Герой — мій погонич,
І мій штиковий слід.

Я записав вас у “зрадники”,
Бо не любили мене.
Ви знову стали «сумнівні»,
І знову — на дне.

Я сказав: “Ваша мова —
То змова, не суть”.
І знову у в’язні —
За слово, за путь.

Ви знову в Союзі,
У мене в руках.
Але щось у вас світиться
В очах — не в зірках...

Ту явився
Ідіот Горбачов,
Мою народів тюрму
Розвалив. А на що?

Хтось у ринок, хтось — у гречку,
Хтось у НАТО — на коня.
А я тихо, без суперечки,
Готував для вас трясця.

Поспівали пару років,
Я дав їм свободу,
А в забуті сліди

Я налив їм воду.

Воленька”, казали — вічна!
Ну-ну, подивимось, як хто.
Я ж сидів, як тінь епічна,
Підгріваючи болото.

Прапори — в них жовто-сині,
У конституціях — слова.
А в кишенях — мої тіні,
І моя стара жува.

Я мовчав, але слідив,
Що росте і де палає.
Тільки хтось заговорив —
Я вже газ перекриваю.

І як тільки стали дратись
Вони самі між собою —
Я прийшов. Щоб забиратись?
Ні. Щоб знову — під ядро.

Але ні, вони зростали

Наче зерна проростали

Мої слова — вже пропускали.

А мою волю притискали

Не сподобалась мені
Подібна трансформація.
Тоніть знову у вині.
Привіт моїй окупації!

Але полишив ще на трохи.
Мені ж варто розповісти...
Про слов’янськії епохи,
Всім, хоч ми — і атеїсти.

Але полишив ще трохи.
Мені ж варто розповісти
Про слов’янськії епохи,
Всім, хоч ми — це кляті атеїсти.

Я ж історії творець,
Підкоритель, князь і месник,
Що несу в чужий кінець
Мій закон і мій підпис фальшивий.

Я ж той брат, що хрест давав,
Що з криниць «любові» поїв.
А насправді — знов вбирав,
Тихо душив, гнав і кроїв.

Я стояв за спинами ваших царів,
В кожнім князівстві — по хвості.
Ви молились — я вже вчив
Мовчки кланятись Москві.

Я під шепіт «православ’я»
Залізав у кожен дім.
Поки ви ішли в державу —
Я ішов: убить і встим.

Із мечем, і з фальш-наукою,
Із указом і ікон.
Все ваше — моє за зрукою,
А ви — лиш притулок в колон.

Втомивсь чекати край порогу.
Він забув, хто брату — давнє,
А хто — веде його в дорогу.

Він забув, хто хрестив, хто ніс,
Хто збирав в огонь держави.
Хто з болота вивів Київ,
Хто навчив мовчати — вправно.

Він забув, кому молився
Під московськими дзвонами.
Із ілюзією злився,
Захід втерся в його рани.

Ну, забув — то я нагадаю.
Я не в слові — я у граді.
Я прийшов не з караваєм —
А з «Калібром» і «Геранями».

Прилітаю — з неба, з пекла,
Прилітаю — в дім і школу.
І скажіть мені, де хата,
Що без «руського» престолу?

Кажеш — хочеш бути вільним?
Вільний тільки в домовині.
Я ж приходив, як рятівник.
Просто з шаблею в скроню.

Я ж прийшов — як брат, з надією,
З "великою" ідеєю.
Думав: візьму — за неділею.
Та зустрівся з твоєю межею.

Думав: вийдеш — з хлібом, сіллю,
Знов покличеш у родину.
А ти зустрів мене — зі силлю,
Із «Джавеліном» у спину.

Я ж хотів за три дні — слави,
Прапор свій на раді вмерлий.
А натомість — штурм кривавий,
І чорніє мій безсмертний.

Я ж думав: впадеш навколішки,
Як тоді — в сорокові.
А ти — вийшов з тими воїнами,
Що не знають "страху" й "мови".

Не чекав твого "Азова",
Не чекав від баби пляшки.
Не чекав — і від донецького
Грому, що летить зі шашки.

Я ж прийшов — із «великою»,
Знов «історією-мією».
Але ти — не на колінах,
Ти в вогні, іще живієш.

Я — в багнюці, я в розгубі,
З танків дим, із неба крик.
Мої мапи — вже на згубі,
Мій солдат — не богатир.

Я вже бачу свою смерть —
Не в бою, а на екрані.
Замість маршу — кров і вщерть
Мої втрати по колоні.

Я вже бачу — світ сміється,
Не боїться, не тіка.
Увесь Захід озброєнця
Підкидає до війська.

Я вже чую, як у Крим
День за днем іде розплата.
І не шепче ніхто: «прим» —
Тільки «згинь», і тільки «плата».

Мій триколор — весь у дірках,
Мій народ — в залитій злості.
Я — імперія в сльозах,
Я — потвора в повній злості.

Не підкорив. Не схилив.
Тільки втрати, тільки рани.
А у нього — кожен жив,
Хоч в обстрілах, хоч і в тумані.

Я забув, що він не згас,
Що не зрадив, не розпався.
Я ж подумав — час мій враз,
Але час мій… вже зламався.

Ось і він.