(але трохи скриплять ще, то не зважайте)

Я не знаю, як це правильно оголошують — мабуть, фанфари, барабани, драматична пауза, а потім голос ведучого:
«Іва Дюваль завершила “Качелі”!»
Іва падає в кущі.

Так от, я — Іва, і я справді завершила свою першу збірку оповідань.
Вона називається "Качелі", і це не про дитячий майданчик. Хоча іноді — дуже навіть. Це про людей, пам’ять, голоси, втрати, мовчання і короткі діалоги, після яких довго не спиться.

Це сім історій, які я гойдала — іноді з теплом, іноді з нервами, іноді з відчаєм типу:
"та що ти мелеш, персонаже, вийди з моєї голови і дай я перепишу цю сцену нормально!"

Але вони лишились. І стали цілим.
І я так ніжно до цього всього ставлюсь, що аж хочеться дати читачам чай, плед і сказати:
"Будь тут. Я не розважаю, я просто поруч."

У "Качелях" немає детективів, гарячих вампірів і CEO мільярдерів (поки що ?).
Але є щось, що я люблю найбільше — серце, трохи розбите, але стійке.
І качелі. Звісно.

* Якщо ще не читали — мерщій.
* Якщо читали — скажіть мені, яка історія вас торкнула. Я реально тримаюсь на ваших реакціях, наче на ланцюгах тих качель.

З теплом, трохи розтріпаним настроєм і посмішкою з втомленими очима,
Іва Дюваль
(яка обіцяє не зникати, а максимум — тихо гойдатися в кутку з ноутом)

✨