Марафон так Марафон! ;)))

Рецензія на твір Насті Коваленко “Щастя” 55 сторінок у межах літмарафону Тетяни Гищак

Цей твір хоч і підписаний як дитяча література, та я б назвав його радше підлітковою прозою з елементами психологічної драми. Це історія про молоду, красиву й талановиту дівчину, яка шукає себе на тлі втрати матері, непростих стосунків із мачухою й глибокої прив’язаності до батька.

З перших сторінок ми потрапляємо у внутрішній світ дівчини, в якому домінує тиха боротьба за любов, за право бути почутою, за шанс мріяти. Мачуха груба, відсторонена, байдужа до потреб дівчини. А коли батько потрапляє до лікарні після аварії, життя героїні остаточно перетворюється на “попелюшчине” виживання. Але навіть тоді — вона співає. Співає просто собі. І саме цей спів змінює її життя — випадкова зустріч із тим, хто може допомогти дає шанс.

Запрошення на прослуховування стає першим знаком надії. Та головне — сцена, де батько, навіть лежачи в реанімації, з останніх сил благословляє доньку йти на цей шанс. Ці моменти особливо пронизують душу. Саме батьківська підтримка — невидима нитка, яка тримає героїню на плаву впродовж усієї історії. Їхні добрі, глибокі, світлі стосунки — одна з найсильніших ліній у творі. Після виступів вона бачить у залі тільки його, а він — знімає її на телефон, як колись у дитинстві.

Ці сцени написані щиро. Вони залишають у серці тепло.

Цікаво, що до 9 розділу ми навіть не знаємо імені головної героїні. Авторка послідовно обходить його мовчанням. І це наче символ: дівчина ще не “сформувалась” як особистість, не народилася в новому сенсі. Ім’я — Лілія — з’являється лише тоді, коли вона переживає перше визнання і славу, перше знецінення й перше справжнє протистояння — вкрадену пісню, спробу перетворити її мистецтво на товар.

Водночас у сюжет вплітається і любовна лінія — два хлопці, Єгор і Арсен, обидва по-своєму важливі. Але справжня боротьба Лілії — не між ними. А між собою і системою. Вона стикається з підступом, інтригами, тиском. І хоч це подано крізь призму підліткових переживань, у підтексті звучить набагато глибше: що значить бути митцем у світі, де головне — не душа, а комерція?

Фінальні розділи емоційно потужні. У пісні, яку вона співає в кінці, — чути щось схоже на прощання з життям.
“Це останній крок, останній звук.
Я прощаюсь з цим світом, з тобою, з тим, що люблю...”

Ці рядки й наступні слова Лілії — “Це буде останнє повідомлення для них” — на мить змушують серце стиснутись: невже?.. Але героїня зникає не в смерть — а в еміграцію. Вона їде за кордон. І про неї більше нічого не відомо.

Та чи справді вона втекла лише через любовну дилему? Мені здалося — причина глибша. Лілія не могла миритися з тим, що її щирі пісні зцілювали слухачів, а натомість від неї вимагали хітів, прибутку, рейтингів. Вона відчувала: її пісні змінюють долі. Але світ шоу-бізнесу не хотів цього бачити. Він хотів цифр. І вона — пішла.

Це не поразка. Це акт внутрішньої сили. Її вибір — не втеча, а захист власної цілісності.

Окремо хочеться відзначити наскрізну тему праці над собою. Головна героїня не просто проходить крізь випробування, а постійно чинить вибір і бере на себе відповідальність за нього. Її фраза «я зробила це», що звучить неодноразово впродовж твору, як і слова батька «доню, ти зробила це», підкреслюють, що успіх — це не дар згори, а результат внутрішніх зусиль, подолання страхів і сумнівів.

І ще — вибір. Один із найболючіших і найважливіших моментів не тільки сюжету, а й життя загалом. Вибір між двома людьми, між правдою серця й спокусою кар’єрного зросту, між внутрішнім покликом і зовнішнім блиском. Саме у таких моментах, які авторка зуміла показати правдиво й тонко, відкривається справжня глибина роману.

Скажу відверто — мені важко далося читання цього не дитячого твору. Не через складний текст чи сюжет, а через емоційну напругу.

Можливо, ця історія — це перероблений біль самої авторки. Можливо, вона вклала в Лілію частинку себе. А може — свій страх, проєкцію, або навіть порятунок. Бо ми ж іноді пишемо не те, що треба, а те, чого не витримали б мовчки. Пишемо, замість того, щоб кричати...

І тому мені було важко. Бо довелося перечитати не лише слова — а чужу, можливо, дуже справжню рану. І ще глибше — бо вона досить юна, а вже така мудра в болі.

На завершення зазначу: твір, скоріш за все, перекладено з російської, і це помітно за деякими фразами (“світила яскрава місяць”, "мечта", "глядя" тощо). Але головне — не в цьому. А в почутті. Авторка створила щиру, зворушливу історію, яка чіпляє. І яка лишає слід. Дякую.