— Ти опритомніла! Боги! Дякую, що почули мої молитви! — вигукує він, але його радість мене тільки злить.
— Ваша Високосте? Що ви тут робите? Ідіть до своєї дружини, поки вона не поскаржилася татусеві! — мій голос звучить слабко, але отруйно.
— Почекай, Руда, ти що, не пам’ятаєш, що я говорив тобі про Марату?
Напружуюся, намагаючись згадати бодай щось, але події останніх днів повністю стерлися з пам’яті. Останнє, що я бачу перед очима, — це весілля принца. І мені огидно дивитися на нього зараз, коли він удає щиру тривогу за свою наложницю.
— Не думаю, що я забула щось принципове, Ваша Високосте! — трохи підіймаюся, щоби принц не так нависав наді мною. — Мені достатньо й того, що я пам’ятаю. Забирайтеся з моєї кімнати! Я вас ненавиджу…
Аж раптом мій погляд падає нижче, і я мимоволі затихаю, вражено розширивши очі. Белгард, завжди такий бездоганний і манірний, зараз виглядає… дико. На ньому майже прозорі штани, в яких зазвичай ходять чоловіки у палаці Південного Королівства, та ще й геть забруднені в дорожньому пилу та багнюці. Цей безглуздий вигляд настільки не в'яжеться з його зазвичай гордовитою поставою, що я на мить забуваю про свою ненависть, просто дивлячись на нього з німим подивом.