Ось Джин забув про свої університетські часи. Та про зраду одногрупника теж забув. І про батьків він забув, коли втік з хати. 

Тільки згадувати йому все одно доводиться. 

Про батьків після того, як його викрали на острів. А про ворогів, коли вночі покатали на машині без увімкнених фар. 

— А якби я помер у канаві?! — розлютився Кол, міцніше стискаючи кермо машини й несвідомо вдавлюючи педаль газу в підлогу.

Мотор заревів. Джин вдався спиною в сидіння.

— Такою була б воля долі! — Він вчепився пальцями в крісло й затримав подих. Цей ідіот збирався їх поховати?! — Повільніше! — закричав Джин.

— Та годі. Ми просто розважаємося. — Кол криво посміхнувся. Шкіра навколо шраму зібралася потворними складками. Він вимкнув світло фар.

— Що ти робиш?!! — заверещав Джин.

Але Кол мовчки крутнув кермо праворуч. Машину понесло в ліс.

— Твою мати! — Джин згадав увесь непристойний запас слів, який тільки міг!

Соснові гілки дряпали розбитий дах машини, а кущі — увесь інший корпус. Дощ барабанив по шибках. Склоочисники працювали як божевільні.

— Згадуй! — проричав Кол. — Згадуй, Ву Джин! Згадуй, як мало не vbив мене!
 

Новий розділ "Острів розбитих спогадів"

Ваша улюблена письменниця, 
Olha Alder ღ