Вітаю. А чи чекаєте Ви на новий розділ моєї Прибиральниці? Я од сиджу, шкрябаю по клавіатурі, й замислилась над тим: - Боже, це найскладніша з моїх книг. Так, я маю прописаний план подій, я знаю фінал. ( Мій блокнот все нотує, та не дає пропустити деталі) От тільки сил в мене на неї немає. І я не скарджусь, та не прошу коментарів в плані :" Тримайся" " Не складай рук" і т.д. Ні, просто дайте пораду: Як змусити себе дописати? Бо ж не дивлячись на те, що ця історія не цікавить багатьох, в моїй голові вона ледь не найкраща. Вона має право на фінал, а моя рука все частіше тягнеться до позначки - заморозити. 

Двері. Квартира. Замок.

– Треба зателефонувати. Куди? В поліцію? Ні, хто краще впорається з вбивцею, як не вбивця. – подумала я, та на автоматі набрала домашній номер Девіда.

Гудки... Не має відповіді. – Невже ще немає вдома. Та де його чорти носять. – думала я, набираючи номер його кабінету.

Гудки, і коли я вже збиралась покласти слухавку, то почула дихання в ній:

– Девід? – запитала я.

– Так. Що трапилось? – моментально, відповів він.

Я почула, як мої двері спробували відчинити, та замок, на який я закрилась, не піддавався.

Набравши повні груди повітря, я випалила все:

– На мене напали, я ледь змогла втекти до квартири. Але цей хтось, намагається зруйнувати двері. Я чую, як він шкребеться в замок.

В цю мить, я відчула, як з моїх пальців щось почало капати. На секунду я перевела погляд на руку, та побачила, що все моє плече в крові, а з пальців не капає, з них буквально тиче. Прикусивши губу від відчаю, я зітхнула, та додала:

– І здається, я поранена. Девіде, мені немає більше кому телефонувати.

Після цих слів, мій світ різко закрутився, і я впала без свідомості.

Дякую за увагу. Мур, мяу, Ваша Міріада.