Після того, як я закінчила останню частину зі своє серії : По дорозі., то цілковито переключилась на всіма забуту Валюху. Нарешті ми підходимо до самих цікавих, та гарячих розділів. Життя в минулому, чи зможе воно викрислити майбутнє?  

Я стала навпроти раковини, та відкривши воду, опустила погляд. – Навіщо він це робить? Чому від нього йде так багато допомоги, яка не має для нього жодного сенсу. Він грає зі мною? Затягує в якісь не зрозумілі мені тенета? Може краще б було втекти, та тишком спостерігати з темряви? Ні. Мені треба його зупинити. А щоб знати як, треба вивчити. Хоча... Можливо система й справді помилилась. Ось, Валентино, тому тобі й треба залишитись поруч, щоб зрозуміти це.

– Ось ти де. – почула я голос.

Не обертаючись, я вже знала кому він належить.

– Так. Я тут. – відповіла я, та поглянула на себе в люстро.

– Щось трапилось? – запитав Девід.

– Всі думають, що я сплю з тобою. – відповіла я.

– Я знаю. – спокійно, відповів він.

Обурення хвилею накрило мене. Я різко розвернулась. Він підняв руки ніби здається.

– Спокійно зірко, це було очікувано. Та й яка різниця, що думають інші.

– Мені є різниця. – буркнула я.

Зробивши кілька кроків вперед, він опинився навпроти мене:

– І що ти хочеш, щоб я зробив? – запитав він.

– Яке я маю право щось хотіти? – зніяковівши, запитала я.

Він підніс свою руку до моєї щелепи, та підняв мою голову так, щоб наші погляди зустрілись:

– Ти можеш хоча б спробувати.

І знову я потонула в цьому погляді. Він обгортав змушуючи забути про все на світі. На цей раз, мені здалось, що так можуть дивитись тільки по щирому закохані чоловіки. Але як це можливо, ми знайомі всього декілька днів.

– Збирайся, за пів години, в нас зустріч. І не звертай уваги на злі язики. Сьогодні вони льють бруд, а завтра самі ж його будуть вилизувати. – промовив він, та зробивши крок назад, різко розвернувся, та пішов геть.

Тільки в цю секунду я зрозуміла, що весь час не дихала. Мої легені пекли, а серце калатало немов навіжене. – Що це? Невже, він теж мені подобається?

Я відчула відразу, та не до нього, до себе. Я згадала Даміра, й відчуття злості додалось до відрази. Так, я злилась, злилась на себе, що ніби зраджую йому такими думками. Ніби рву ту тонку нитку, яку ми так старанно намагались створити. І все через кого, через вбивцю.

Відчай, сум, паніка. Я окотила лице холодною водою, та посміхнувшися собі промовила:

– Ти не така наївна, ти ніколи не закохаєшся в вбивцю. На тебе чекає майбутнє, в якому Дамір.

Після чого закрила кран, та витерши руки, попрямувала до свого робочого місця.

Ось така вона, моя Валентина. 

Запрошую. 

Мур, мяу, Ваша Міріада.