Вітаю, мої любі читачі!)

Одного разу вирішила написати про боса) А що? Треба ж спробувати і таку тему) Але, як у мене водиться, бос в моїй книжці не зовсім ординарний)

Хоч би що там було, перед героєм цієї історії постала дилема - одружитись, або ж втратити улюблену роботу. Як він розв'язав цю проблему, дізнаєтесь з книжки)

Босу потрібна наречена

ФРАГМЕНТ

— Привіт.

На порозі стояв чоловік, котрого у суботу Рада побачити не сподівалась — особливо під своїми дверима.

Він, звісно ж, міг опинитися тут у будь-який день, бо мешкав поверхом нижче — на третьому, але такого не траплялося… Скільки ж?

Рада намагалася, та так і не пригадала, коли він приходив востаннє. Вона й сама після розлучення мешкала тут лише трохи довше за Сабріну. До цього жила в іншому місці — зі своїм колишнім.

— Вусе, що примусило тебе підвестися раніше полудня? — запитала, але з місця не зрушила, підкреслюючи цим, що запрошувати боса до квартири не збирається.

— А чому ти вирішила, що я взагалі лягав? — примружив очі Вус.

Рада спочатку несвідомо, а потім демонстративно обдивилася його з голови до ніг, а потім у зворотному напрямку. Відчула, що щоки вже палають. Знала, що сама далеко не в найкращому вигляді — старі шорти, розтягнута футболка, волосся зібране будь-як, аби тільки не заважало…

Однак Рада сміливо поглянула босу в очі й навіть підійняла одну брову.

— Одяг не прим’ятий. Щоки поголені. Одеколоном за кілометр тхне. Не задихався. Отже… З дому йдеш, Вусе. Не набивай собі ціну. Хоча, як на мій майже тридцятилітній погляд, тинятися десь ночами у твоєму віці вже не солідно.

— Тхне? — Обличчям боса розповзлася нахабна та водночас приваблива посмішка. Настільки, що Раді одразу ж захотілося стукнути дверима, аби припинити це неподобство. Їй вже не десять і навіть не шістнадцять, щоб вона розтанула від звичайнісінького руху губ. — Скажи, що ти це вигадала. Зізнайся, бо я точно знаю, що від мене нічим не тхне. Одеколони я й сам терпіти не можу. Мила та дезодоранту цілком достатньо.

— Для чого достатньо? — запитала на автоматі й ледь не вкусила себе за язика. От навіщо? Чому не зупинила невчасну думку?

Ні-ні, відповідь їй не потрібна. Ще цього бракувало! Рада не хотіла нічого про таке чути, тому й не дала можливості Вусу відповісти. Як відомо — найкращий захист це напад. Ось цим вона й скористалася.

— Кажи, навіщо прийшов, бо я часу на теревені не маю. У мене купа нагальних домашніх справ, — промовила сердито, майже не дивлячись на сусіда-боса. Вирядився, ніби на справжні заручини.

Вона, звісно ж, трохи перебільшує. Вус завжди має гарний вигляд. Але казати йому про це Рада не зобов’язана. От знайде він кандидатуру для останньої примхи, і нехай та його вихваляє. А загалом — не дивно, що Максимів друг досі не одружений. Все обирає, й обирає… Скорше перебирає. От і зараз шукає наречену, хоча й фіктивну.

Рада трохи натиснула на двері, щоб бос нарешті зрозумів, що тут йому не раді, але той навіть не ворухнувся, спостерігаючи за нею з помітною цікавістю. Рада майже не сумнівалася, що точнісінько таким самим поглядом він дивиться на усіх жінок, що вже доросли до вісімнадцяти, але ще не постаріли до тридцятки. С подібними він зазвичай і зустрічався.

— І навіть зайти не даси? З цієї квартири мене ще не виганяли.

Невже згадав про дружні стосунки з її братом? Чому ж не заходив відтоді, як Максим подався до Антарктиди? Та й взагалі за два останні роки Рада нечасто його тут бачила. Лише мигцем у дверях, бо бос вічно кудись поспішав.

— Я тут прибираю… Але якщо хочеш допомогти, то я знайду тобі роботу. Якраз збиралася викликати сантехніка. — Вус поглянув на свої світлі штани, потім на ідеально випрасувану сорочку. Його звична самовпевненість трохи згасла. — Але бачу, що ти не в формі, тож не затримуватиму.

— Радо, нам треба побалакати.

Оце ні! Вона зовсім не хоче балакати. Принаймні не про те, на що її підбиває Вус.

— Вітрянки не боїшся? — запитала, бо аргументи катастрофічно закінчувалися.

— Ні, — Вус хитнув головою. — Я перехворів на віспу у дитинстві. Не пам’ятаєш? Тоді в нашому будинку хворіли всі на купу. Ми з Максимом ще бігали за тобою з флакончиком з зеленкою. А потім випадково трохи вихлюпнули тобі на сукню.

Рада пам’ятала, хоча їй було усього п’ять, а цим двом бахурам — по десять.

— Це називалося «трохи»? Ціла банка пішла. Навіть підлогу залило. Мама потім пляму спиртом відтирала. За першим разом все не відійшло. А мою улюблену сукню ви зіпсували назавжди. Ти зіпсував, бо саме ти й вихлюпнув ту зеленку.

— Яка феноменальна пам’ять! Прямо завидки беруть, — промовив так, що Рада не зрозуміла — Вус зловтішається, чи насправді заздрить. — То зайти можна?

— Навіщо? Вітрянки в Ані немає. Алергія минула, — не зрушила з місця Рада. Вона поводилася геть нечемно. Але з іншого боку — боса сюди ніхто не запрошував. Він сам прийшов. До того ж Рада підозрювала, про що йтиметься, а відмовляти Вусові ще раз не хотіла. — Спасибі, що провідав.

— Дядьку Вусе, у мене залишилася цятка! — пролунало з кімнати, і донька з’явилася на порозі у нових шортах та футболці. Значить, таки зібралася на прогулянку. Тільки Рада не зрозуміла — Аня сусіда так запрошує, чи хоче позбутися? Вона сказала «Дядько Вусе»? Здається, у її дитини теж пам’ять нівроку. Адже бачила його Аня тільки декілька разів.

— Треба казати «дядько Буймир», — виправила доньку Рада. Все ж так буде правильніше. Вус — не тільки прізвище, але й прізвисько. Не пасує дитині звертатися до дорослого таким чином. А їй, Раді, варто краще слідкувати за словами.

— Зеленкою замастила? — одразу ж поцікавився Вус, підморгнувши маленькій співбесідниці.

— Там лише комариний укус, — заперечила Рада і знову зробила крок вперед, щоб Вус таки второпав, що йому краще піти. Але той в черговий раз удав, що не помітив її недвозначного маневру. От же упертюх! — Ти не підеш, поки не висловишся. Я вірно зрозуміла?

— Здогадлива, — всміхнувся чоловік, примруживши очі.

От котяра! Ні, вдруге на гачок до подібних звабників Рада не потрапить. З неї цілком достатньо й колишнього чоловіка.

— Тоді кажи, і швидко. Мені ще борщ варити.

— Це ти так запрошуєш? — ще ширше всміхнувся Вус.

— Навіть не сподівайся. Мені й без тебе є кого годувати. То я слухаю.

— Яка ж ти жорстока. Але сподіваюся я на інше — що ти добре поміркувала, передумала і… погодишся стати моєю фіктивною нареченою. Це ж ненадовго. Максимум на тиждень. Прилетить власник закладу, ми перед ним покрасуємося, за ручки потримаємося, він повернеться додому задоволений, і все.

— А я?

— Ти про що?

— Про те, що ти — егоїст, Вусе. Що по-твоєму після цього спектаклю казатимуть про мене наші з тобою співробітники? Що ти мене кинув, чи може купив?

Вус несподівано замислився, а це було небезпечно. Бо серйозним він подобався Раді ще більше, ніж веселим та безтурботним.

— Це питання можна розв’язати інакше, — несподівано долинуло ззаду. — Цю роль можу зіграти я.

Рада повільно обернулась до Сабріни, що стояла у дверях Максимової кімнати — боса і в легенькій піжамі, що складалася з шортів та відвертого топу. За інших обставин Рада, мабуть, примусила б дівчину повернутися до кімнати, бо зустрічати незнайомого чоловіка в такому вигляді якось… непристойно, чи що. Мабуть, бо вона їй все ж не мати.

Однак сьогодні Рада змовчала й спробувала подивитися на Сабріну поглядом Вуса — довге волосся з каштановим відтінком недбало розкидане по плечах, високий модельний зріст, тонкий стан — всі заміри на висоті, довгі ноги, широкий спокусливий рот, очі з котячим розрізом… Зазвичай саме з такого типу дівчатами Буймир Вус і зустрічався. Рада пам’ятала усіх його подруг-красунь. Принаймні тих, з якими він бачився до її невдалого заміжжя.

— Я — Буймир. А ти хто, красуне?

Вусів погляд вочевидь був зацікавлений, а ще помітно здивований. Не сподівався знайти такий подарунок у квартирі давнього приятеля?

— Сабріна, — відповіла дівчина, трішки розтягуючи склади. У цю хвилину вона нагадувала задоволену коханку, яка знає собі ціну і підвелася з ліжка тільки задля того, щоб провести до дверей свого коханця. — Я чула про тебе. Максим мені розповідав. — Максим? Це коли ж вони встигли так… довірливо побалакати? Ці двоє прожили в одній квартирі лише декілька місяців до того, як братик Ради записався в експедицію до Антарктиди. Невже втік? Над цим варто поміркувати. — У тебе гарне ім’я, Буймире. Незвичне. Цікаве.

А ця дівчина вміла розмовляти з чоловіками. Сюди Сабріна ніколи й нікого не приводила. Але хтозна що там відбувалося в університеті? Раді ніколи було таким цікавитися. Вона й без цього працювала як коняка.

— У тебе теж. Я зватиму тебе Брі. Ти не проти?

— Не проти, — ледь-ледь усміхнулася Сабріна й стала ще вродливішою. — Максим теж так мене називав. То що, Буймире, зійду за твою наречену?

 — Не зійдеш, — вирвалося у Ради практично проти її волі. І всі одразу ж поглянули в її бік. Дідько! Треба ж якось це пояснити. — Сабріно, зрозумій, я не можу тобі цього дозволити, бо… відповідаю за тебе перед твоїми та своїми батьками.

А що? Цілком поважна причина. Ці двоє цілком можуть наламати дров, а їй потім розбирайся. Хіба ж вона не права? І її роздратування з приводу картинки, де Вус та Брі стоять поруч, рука в руці, не має до її рішення ніякого стосунку.

— Радо, послухай, Сабріна — вже велика дівчинка, — почав Вус. — А мені конче потрібна фіктивна наречена. — Рада вперто дивилася в стелю. — Звісно ж, ти підійшла б на цю роль значно краще. Твій вік, зовнішність, зріст, і все таке…

Все таке? Від обурення Рада вперлася руками в боки.

— Не зрозуміла! То я… Зачекай, я мушу це уточнити. Ти хочеш сказати, що я стара, негарна та ще й майже карлик?!

— Та ні ж! — У Вуса був вигляд чоловіка, у якого закінчувалося терпіння. — Я лише хотів сказати, що усе перелічене мною — зауваж, не тобою — мені підходить. Але ж ти не погоджуєшся! Тому…

— З тебе — відпочинок на двох на морі протягом двох тижнів. Маєш час до кінця літа. Двоє — це я та Аня. І хай то буде щось пристойне, а не буда без вигод.

Вус аж завмер на мить, перш ніж знову почати говорити. Рада бачила, як сіпнулося чисто виголене, прямокутне підборіддя.

— Ти хочеш сказати…

Він, мабуть, вже не очікував на таке.

— Я щойно погодилася. То що з поїздкою?

— Без проблем, — пробурмотів Вус. Здається, він досі не вірив у таке везіння.

— Чудово. Тепер можеш йти.

Якби не її власні комплекси та невпевненість у тому, що вона чинить правильно, Рада б точно розреготалася, такий кумедний став у Вуса вигляд.

— Я правильно зрозумів, що…

— Правильно. Йди вже нарешті. На мене чекають порохотяг і борщ.

— Борщ… — мрійливо простягнув Вус. — А можна…

— Ні. Знайдеш мене завтра ввечері й розповіси про план дій. Мусимо його узгодити. Якщо вже я погодилася, то хочу бодай щось контролювати.

Вдалого дня!

Софія