- Допоможи, чому стоїш? - шикає на мене. - Якби не я, ви б тут з голоду померли.

- Взагалі-то, в нас є що їсти, - коментую стримано, але підходжу, беру курятину і яйця, несу в холодильник.

- Бачу я, - фиркає, заглядаючи всередину. - Цим і дитина не наїсться. А в тебе чоловік, якому треба багато сил. Я в твоєму віці, коли Гриша ще був живий, не спала до обіду, прокидалась вдосвіта і готувала багато всього смачного, щоб сім'я мала що поїсти цілий день.

- Так у вас була дитина, вам більше треба було, - бурмочу, кладу продукти і повертаюсь до столу. - А нам з Василем вистачає того, що є.

Бачу контейнери з готовою їжею — котлети, відбивні, голубці. Вона знущається з мене? Таке враження, наче її Вася зі мною голодує. Вже була розмова на рахунок її приготувань, я просила не робити цього, що в її сина є дружина. А вона знову за своє.

Розвертаюсь обурюватись, та не встигаю й слова сказати.

- В тому й проблема, у вас дітей нема досі, - заявляє мені свекруха в очі. Ціпенію, бо ця тема неприємна для мене. - Для чого вам чогось прагнути, розвиватись? Вас навіть повноцінною сім'єю не назвеш. Мала б малятко, відчула б тоді що таке мама і дружина.

Мене наче обливає холодною водою. Спираюсь на стіл, бо в очах темніє. Досить так не виспана, а тут ще вислуховую претензії.

- Навіщо ви так? Ви ж знаєте нашу ситуацію. Ми стараємось, - на очі накочуються сльози, але плакати не буду. Не дочекається.

- Я знаю, - її погляд м'якшає і вона бере мене за руку, стискає. - Але напевно мало стараєшся. Дивлюсь на вас і мені шкода, як ви живете. Васю свого шкода, що вже тридцятку розміняв, а спадкоємця досі немає. Полю, може ти щось неправильно робиш?

- Ви ж знаєте, я була у лікаря, - слова душать. Чому вона мене завжди мучить. - Зі мною все гаразд.

- Може лікаря змінити, - її голос лагідний, але є щось у ньому якийсь натиск. - Вони часто помиляються. А зараз ще й такі спеціалісти, ще їх треба вчити. Все ж таки п'ять років одружені, хотілося б внуків.

https://booknet.ua/reader/geroi-ne-romanu-b436986?c=4751537&p=1