Уривок з роману "Як я провів літо"

Заіржавілі двері ледь піддавалися, але все ж потроху відчинялися. Прослизнувши всередину, три тіні метнулися далі по коридору.

— Треба було ПНБ узяти. Нічого не видно, — пробурчав Толік.

— Ну, психонула… — винувато прошепотіла Ганна. — Це ви винні. Якби одразу зі мною погодилися, то нормально б зібралися, і мені не довелося б користуватися екстренними заходами. Ну, нічого. Є ліхтарі. Але поки що не вмикаємо.

Десь попереду замерехтіло світло. Визирнувши з-за рогу, Вадік побачив одиноку фігуру сектанта, який стояв біля багаття в залізній бочці й турботливо смажив там якесь м’ясо. Від думки про те, чиє те м’ясо, Вадіка ледь не знудило.

Сам напівоголений сектант, укритий шрамами й татуюваннями, підрізав печеню заіржавілими ножами й пускав слину просто у вогонь, розглядаючи свою їжу жадібним безумним поглядом. Численний пірсинг вкривав його тіло та обличчя, а родзинкою було те, що в хрящ носа був вставлений старий погнутий цвях.

— Ти подивися, який модний, — пирхнув Вадік, підняв пістолет і вийшов у світло багаття. — Кидай ножі й лягай на підлогу, наволоч!

Страхолюдина різко повернулася й зацікавлено вирячилася на трійку бійців. Він розтягнув порізані губи в доброзичливій посмішці, продемонструвавши гострі, заточені напилком зуби. Повільно піднявши руку з ножем, сектант провів лезом по своїх грудях. Кров рясно потекла на підлогу, та він продовжував доброзичливо посміхатися.

— Чорт забирай, я ніколи не звикну до цих психопатів, — прокоментував Толік.

— Вони не відчувають болю. А зайняття демонологією завжди змінює психіку. Так Майя розповідала, — відповів Вадік, не зводячи ошелешеного погляду зі скривавленого сектанта.

— Печінкою чую, зараз буде якась дупа, — прошепотів здоровань, здіймаючи рушницю.

Фанатик у цей момент хрипко розсміявся, закинув голову й гучно заверещав. Відлуння прокотилося порожніми ангарами, задзвеніло в побитих вікнах десь під прихованим у напівтемряві дахом, зачепилося за іржаві верстати та обладнання й нарешті зловісно затихло.

— Я тобі сказав, на підлогу лягай, наволоч! — розлютився Вадік після кількох секунд мертвої тиші, що запанувала після крику.

Та його вже ніхто не почув. З різних боків полинула какофонія криків і виття, гарчання та скавучання, більше схожих на звуки якихось монстрів, ніж людей. Хаотичний гомін накотився на оперативників і змусив їх на мить відскочити назад у тінь.

— Кілька бомжів? — іронічно зітхнув Толік. — Якось не схоже.

— Відходимо назад потихеньку, — прошепотів Вадік, пильно вдивляючись у темряву навколо, звідки все ближче долинали загрозливі звуки.

Ганна нічого не сказала, лише винувато вжала голову в плечі й не зводила пістолета з закривавленого сектанта. Це її і врятувало. Блискавичним рухом той несподівано метнув ніж їй у голову. Вона встигла відхилитися, з завмиранням серця почувши, як заіржавіла сталь просвистіла в якомусь сантиметрі від її вуха, і натиснула на спусковий гачок.

Пролунав постріл. Сектант усе з тією ж безумною посмішкою й акуратною діркою в лобі впав на підлогу. А гомін у темряві навколо перетворився на люте ревіння, від якого кров застигала в жилах. Позаду пролунав вибух, оперативників трохи підкинуло, а зі стелі посипалося якесь сміття.

— Здається, назад нам вийти не дадуть, — сказав Вадік, коли зазирнув назад по коридору за рогом і посвітив туди ліхтариком. — Там усе завалено.

— Тоді залишається тільки вперед, — зітхнув Толік і зробив крок уперед, прикриваючи своїм кремезним тілом напарників. — Як знав, що так і буде… Прикрийте спину.

Під крики в темряві вони пройшли кілька метрів. Судячи зі звуків, кільце навколо них швидко стискалося, і нарешті какофонія, зависнувши в найвищій точці, розірвалася розрізненими звуками, і темрява вибухнула тілами покручених, напівоголених виродків. Із роззявленими пащами й безумним вогнем в очах вони вискакували звідусіль, розмахуючи тесаками, сокирами, ножами чи просто арматурою. Деякі взагалі не мали жодної зброї й кидалися на загін з кулаками й зубами.

Постріли агентів розмірено, мов метроном, лунали навколо, відкидаючи потворні тіла назад у темряву. Нарешті дійшло й до ближнього бою. Толік відбивався прикладом і розкидав худорлявих фанатиків ногами. Дівчина, мов змія, уникала всіх контактів і невловимо обходила сектантів ззаду, перерізаючи їм горлянки ножем.

А Вадіку не пощастило. Татуйований виродок впав просто йому на голову звідкись зі стелі. Ліхтарик і пістолет відлетіли вбік, і хлопець, відчуваючи, як йому буквально відгризають руку, дотягнувся до ножа на поясі й загнав його наволочі прямо в око.

Важко піднявшись і підхопивши сокиру в другу руку, він озирнувся. Команда дісталася до нової палаючої бочки, і тепер хоча б щось можна було розгледіти. Навколо лежали закривавлені тіла фанатиків, деякі з них ще ворушилися. На ланцюгу висів один із сектантів і розлючено верещав. Вадік пам'ятав цю хитру тварюку. Вона вилетіла на ланцюгу, як на гойдалці, прямо на нього, але зіслизнула і мало не впала, проте зачепилася ребром об гак на кінці ланцюга. Тепер, орошуючи підлогу кров’ю, вона намагалася розгойдатися, щоб дістатися когось із оперативників. Така фанатичність викликала ірраціональний страх і бажання триматися від цих безумців якнайдалі.

Толік трохи припадав на одну ногу – вся штанина була в крові, – але продовжував пильно водити рушницею навколо, вишукуючи нових ворогів. Ганна схилилася біля його ноги й намагалася якось її перев’язати. Криків і виття більше не було, якщо не враховувати стікаючого кров’ю фанатика, що висів на ланцюгу. Але десь попереду долинали важкі кроки. Це ще явно був не кінець.