Свято весни шанували наши пращури, і не тільки на нашій землі, дуже схожі традиції відмічаються у різних країнах. Усюди яро горіли вогні, в кострах люди палили всі біди та своє минуле та просили щастя та доброї долі, люди танцювали та вітали тепло, стрічали Сонце. Чаклували. Ця ніч - особлива. Позаду лишилось весняне рівнодення, попереду - літнє сонцестояння, яке всі звично кличуть Купалою (пошуки квітки папороті, русалки та костри, що дарують добру долю та здоров'я). Кельти в цю ніч обирали травневу королеву, містичні оповідки України свідчать про шабаші на Лисій горі, про відьом та чаклування (до речі, в моїй "Панночці-відьмі" герої також потрапили на Лису гору під час Вальпургієвої ночі, уривочок з книги я прикріплю в допис)... Наші предки вірили, що пращури та духи ходять світом в цю чарівну ніч, тому вшанування вищих сил було надважливим.

Осінню будемо стрічати Діди та Самайн, свято мертвих та пращурів, і кожна з цих ночей відкриває стежинку в Потойбіччя, де живуть примари та духи, відкривають браму у світ мертвих. Тому й існує традиція "гробків" та іжі на могилах, все це лишилось відголоссями в людських віруваннях.

Лишилось дуже мало свідчень та з'явилсоь дуже багато так званої "кабінетної міфології", тому всі ці свята трактуються дуже по-різному. Одне лишається незміннним - це свято чарівництва, свято наших предків та їх шанування. Свято межі між пітьмою та світлом.
__________________________________________________________________

До річки Клязьми, що в простолюдді Чорною річкою звалася, під’їхали якраз перед шабашем — вечоріло, чорні тіні, що летіли між хмарами, люду звичайному невидимі були, а от пан Фелікс і Яніна Конопко здригалися щоразу, коли чули над головами гучне виття.

— А нащо гору цю Лисою прозвали? — Пан Фелікс оглянув зелень пагорба — хоч і мало трави було на ньому, а все ж не суцільний пісок чи камінь.

— Нечисть тут завжди пустувала, витоптувала все живе під час шабашів своїх… але кажуть, недарма вибрано це місце відьмами та чаклунами — колись було тут капище стародавнім богам, треби приносили… багато крові ввібрала гора, багато криків чула, багато душ звідси вирушило за межу нашого світу.

Яніна Конопко пошепки говорила, ніби не хотіла, щоб почули її ті, хто летіли до Лисої гори — он-де промчала на мітлі відьма в лахмітті, а ось на борові величезному летить пригожуня, лише волосся чорною сіткою прикриває її та віночок вогнем червоним горить. Квіти ці чарівні — тільки цієї ночі ростуть на схилах пагорбів біля Чорної річки… вранці обсипаються, сліду не залишиться.

— А ще кажуть, що у Гороховці точилася битва колись із Казанським ханством, і загинув страшною смертю повелитель татар… на березі Клязьми його й поховали, а гора ця виросла з землі, яку вірні воїни на могилу принесли. Якщо з того берега на гору дивитися, — махнула рукою чаклунка, — так можна побачити тінь скорботну... Руки на грудях склала, дивиться в далечінь і чекає чогось... Або когось... Інші племена ще тут жили... задовго до того, як прийшла татарва. Сама кістки я бачила на вершині — й людські, й кінські… черепи стережуть місце сили, в очицях їх у ночі чародійські горять чарівні вогні — зелені та червоні. Якщо побачиш щось дивне, не лякайся...

— А я можу без рогів та копит обійтися? Обличчя сажею розмалюю — та й всі справи? — не сподіваючись навіть на краще, перебив Яніну пан Фелікс, бо вони вже наблизилися до стародавнього капища на березі Чорної річки, у колі поганок стояли… Недарма відьма його сюди привела… ох, недарма. Мабуть, тут на біса хоче перетворити.

А небо вже спалахнуло — сонце сідало, чорні гілки дерев завмерли біля підніжжя проклятої гори, а вітер доносив запахи гару та попелу. Полину гіркого... вовчих ягід і дурману,.

— До ранку морок зникне… йди до мене…

І спалахнули пекельним вогнем медово-карі очі чаклунки, волосся її чорне злетіло, наче живе… помертвіло лице, з’явилися гострі ікла… Але вигляд її не здававсь пану Феліксу огидним.

Навіть цікаво стало — які її губи на смак?

Як калина кислі вони?

Чи солодкі — як суниця?.. Як кров, залізною окалиною віддають?

Не витримав спокуси, притягнув до себе Яніну, але загарчала вона диким звіром, вивернулася з його рук.

— Не смій! Не смій зараз із милуваннями лізти! Всю силу злякаєш, негідник!

Але не злиться — он як усміхається хитро та мружиться немов лисиця. Приємно їй, що пан Фелікс не боїться її, не було в її житті ще такого чоловіка. Завжди ховатися доводилося, мовчати… не сміти й дивитись на кривавий місяць. А цей панич дивний — навіть відьомського обличчя її не злякався! Невже дійсно кохає?..

Яніна затанцювала довкола пана Фелікса, обсипаючи якоюсь сухою травою із запахом гірким. Колишній возний чхнув, коли пил потрапив на вуса його, але затиснув рота долонею — здалося, що тінь, яка летіла у червоних небесах, зупинилася, прислухаючись.

Вдалині, на вершині гори, видно було полум’я величезного кострища — наче вогняна лілея розпускала гострі кинджальні пелюстки, а навколо неї іскрами танцювала золотиста мошка.

Тінь ще мить подумала й помчала туди, до чарівного полум’я, що збирало навколо себе відьом та бісів, чарівників усіх мастей.

А пан Фелікс прислухався до бурмотіння Яніни, й голос її здавався кришталево-дзвінким, він ніби струмок дзюрчав між камінням і співав про чари та місячне світло… Співав про інший світ — де духи та мерці піднімаються зі своїх могил, виходять із дерев і виповзають з-під корчів... Водяники збирають ряску й водяні лілеї, ті квіти не в’януть, як звичайні, а продовжують горіти зоряним світлом, що подарувала чарівна ніч. З квітів цих нявки плетуть вінки й дарують їх випадковим перехожим, хто на свою біду опиниться біля місць проклятих, де нечисть живе.

Зачухався лоб… Пан Фелікс підняв руку й намацав кручений довгий ріг, і на траву впала тінь від хвоста. Різці подовжилися — здається, чаклунка ще й ікла йому начарувала. Сподіваючись, що цим зміни й обмежаться, колишній возний славного міста Львова зітхнув тяжко — побачили б його райці чи пан війт, на багаття потягли би без довгих розмов!

Сподівався пан Фелікс, що нічого богомерзького й протиприродного на горі відбуватися не буде, що обмежиться все танцями, картярством та горілкою, як Яніна Конопко обіцяла…

Але хіба може вона ручатися за інших відьом та чаклунів? А раптом демони злетяться?.. Чорти та біси?..

— Якщо стане зовсім несила, — мовила чаклунка, — так ти одразу кажи... Але затримуватися на горі я не збиралася. Ось дізнаємося, що з курганами... та й покинемо шабаш.

А на горі нечисті з відьмами вже танцювали, під ногами у них все горіло — так і летіли іскри на всі боки, підпалюючи чиюсь шерсть. Але біси та чорти на сморід уваги не звертали, а відьми швидко гасили полум’я, що намагалося танцювати на їхньому волоссі.

Трава світилася від місяця, сонце щезало за обрієм, і на Лисій горі почалося чарівництво травневої ночі — ночі, коли заборони всі забуваються, кайдани світу людського, за чиїми законами чарівникам жити треба, скидаються…

Пий та танцюй!

Співай і кружляй над вогнями!

Йди в багаття!

Не бійся — не чіпатиме цієї ночі святе полум’я!.. Не чіпатиме, не торкнеться… лише розквітне ще гарніше, ще вище здійметься!

Сміючись Яніна Конопко потягла приголомшеного пана Фелікса в натовп… І закружляв його вихор травневої ночі, дикої та норовливої, пристрасної та чарівної.

І колишній возний славетного міста Львова слідом за чаклункою, у якої виросли козлячі ріжки та хвіст, пішов до величезного багаття, що палало на вершині. Тіні чарівників і нечистих, що скакали навколо нього, зливались у чорну пляму, кружляли вихором, в якому видно було чортів страшних з поросячими пиками. Світлі відьми, у вінках з диких трав та квітів, цуралися цієї круговерті нечисті й своїм колом танцювали, ніби від темряви намагаючись уберегтися... Так дивно пану Феліксу було розуміти, що сила береться з одного місця, здавалося завжди, що не може дорівнювати темряві світло, а воно ось як — тільки від самого чарівника залежить, у що він силу свою направить, якими наговорами буде чарувати.