Дочка діамантового магната

- Як тобі столиця? Подобається? - запитує, завівши двигун і виїжджаючи з парковки.

- Місто, як місто, - знизую плечима. – Трохи шумне, і я тут майже нічого не знаю. Лише дорогу до університету запам'ятала.

- Ти навчаєшся? На кого?

- У медичному.

- Збираєшся бути лікарем? Рятувати життя? - з кожною моєю відповіддю він дивується все більше.

- Медсестрою, на лікаря навряд чи потягну.

- Важко навчатись? - кидає на мене короткий погляд.

- Вартує багато коштів.

Сергій голосно сміється, а я дивлюсь на нього з нерозумінням. Чому це йому так весело?

- Ти дочка Володимира Івановича, одного з найбагатших людей в країні і кажеш, що не маєш грошей на навчання?

Я напружуюсь, відводжу погляд у вікно.

- Це гроші батька, не мої, - сухо відповідаю.

Сергій похитує головою, все ще усміхаючись.

- І що, він не допомагає тобі?

Я стискаю губи. Тема сім’ї — не та, яку я хочу зараз обговорювати.

- Я впораюся сама, - кажу після паузи. - Мені не потрібні його подачки.

Настає напружена тиша. Я не хочу продовжувати розмову, а Сергій, здається, це добре розуміє, тому якийсь час мовчить, а потім змінює тему:

- Ти казала, що майже нічого тут не знаєш. Отже, тобі потрібен гід?

Я хмикаю.

- Ти хочеш запропонувати свої послуги?

- Чому б і ні? - знизує плечима. - Я чудово знаю це місто, покажу тобі його з іншого боку.

Я вагаюся, але його спокійна впевненість чомусь зачіпає.

- Із темного боку? - питаю жартома.

Надворі вже вечеріє і скоро все місто перейде у нічний режим.

Сергій знову усміхається, але цього разу в його очах з’являється щось небезпечне.

- Саме так, Маріє.

Я відчуваю, як у грудях прокидається хвилювання, змішане з цікавістю.

- І що ж ти мені покажеш? - питаю, схрещуючи руки на грудях, намагаючись зберігати холоднокровність.

- Терпіння, - загадково каже Сергій, роблячи поворот ліворуч.

https://booknet.ua/reader/dochka-damantovogo-magnata-b433726?c=4702452&p=1