До останньої пари я намагаюсь ігнорувати Малиновського, хоч це робити важко. Він продовжує поводитись відверто і голосно, зі своєю компанією створює шум і заважає іншим студентам. Тепер я розумію, чому ректор змушує мене допомагати йому з навчанням, бо Мирослав не організований і самостійно ніколи не візьметься за розум.

Маю трохи часу все обдумати. Потроху звикаю з тим, що наступні тижні будуть дуже важкі і мені прийдеться терпіти присутність нестерпного мажора. Я справлюсь. Я мушу це зробити, бо інакше все над чим я так довго працювала буде зруйновано.

Коли пари закінчуються, набираюсь сміливості, вдихаю повні груди повітря і підходжу до Малиновського, котрий стоїть у коридорі з такими ж як він лінивими студентами.

- Ходімо, - сухо говорю до нього, ігноруючи погляди інших.

- І куди це ти мене кличеш? - хлопець щиро дивується, наче не розуміє про що я.

Грає комедію. Я вперше до нього підійшла сама і це далось мені не легко. Думає, що я злякаюсь? Помиляється. Ректор змушує робити непосильні для мене речі.

- У бібліотеку, у нас багато справ.

Навколо зривається істеричний сміх, його друзям дуже весело. А от мені ні, почуваюсь дурепою.

- Що я забув у бібліотеці? - хмикає Мирослав і схрещує руки на грудях. - Ноги моєї там ніколи не було, я навіть не знаю, де вона знаходиться.

- Віднині, це буде єдине місце, де ти будеш проводити час після пар, - ричу сердито на нього.

Дістав. Хоче випендрюватись перед своїми друзями? Нехай. Але здається він забуває, чим ми зв'язані і бажання наші стоять на останньому місці. Хапаю його за лікоть і витягую з кола мажорів. Обличчя червоніє від здивованих поглядів багатіїв, але тримаю себе в руках. Вдаю, що їх не існує. І за що мені така кара?

Мирослав піддається, відходить разом зі мною, але зробивши декілька кроків, висмикує руку з мого захвату.

- Ти мене ганьбиш, - тихо шипить, нахилившись ближче.

- Ти зробив це ще до мене, - фиркаю і відступаю від нього. - Якої холери ти стоїш і точиш язика? Хіба ти забув про вимогу ректора? Тобі треба трохи напружитись, якщо ти хочеш, щоб у нас щось вийшло.

- Могла б сказати це тихо і не привертати увагу моїх друзів, - хмуриться.

- О, то ти соромишся мене, чи боїшся їм зізнатись, що берешся за навчання? - цей хлопець мене просто вражає. - Мирославе, я не збираюсь за тобою бігати. Сам повинен розуміти, для кого все це потрібно. Або ти слухаєш те, що я кажу, або розходимось і я матиму спокій.

- Не боїшся, що ректор зіпсує тобі життя? - кривить губи.

- А я скажу йому, що Малиновський навіть не спромігся книгу взяти в руки, - впираю руки в боки. - Що мені тебе силоміць тягнути? Дуже треба. То ж вибирай. Якщо хочеш виконати домовленість, тоді залишай своїх так званих друзів і гайда до бібліотеки.

Мить ми стоїмо і напружено дивимось одне на одного. Мені дуже хочеться, щоб він зараз психанув, розвернувся і пішов. В такому випадку, я б позбулась тягаря, бо силоміць його тягнути ніхто не буде.

- Мирославе, ходімо, ми збираємось у кафе, - лунає неподалік голос одного з мажорів.

Малиновський незадоволено стискає губи. Бачу, як він вагається у виборі. Він не хоче пропустити веселощі, а навчання йому нафіг не потрібне. Але щось у нього трапилось, що він змушений себе пересилювати. Мені байдуже на його проблеми, вистачає, що він тепер мій великий головний біль.

- Ідіть, я не піду, - кидає на товаришів короткий погляд. - Мені потрібно у бібліотеку, тому сьогодні без мене.

- Ти що захворів? - сміється інший. - Яка бібліотека? Сабіно, що ти з ним зробила? Зачарувала?

- Намагаюсь перевиховати, - різко відповідаю.

https://booknet.ua/reader/priborkati-mazhora-b419614?c=4530262&p=1