Хто ще не бачив новинку від Роми Аріведерчі ЛЮБОВ ЗА ПІВ ЦІНИ?  – емоційну розповідь про дуже молоду дівчину і дуже цинічного чоловіка, які пройдуть шлях від ненависті до кохання лише прийнявши один одного такими, як вони є. А не такими, як їх хочуть бачити – зручними й покірними.

– Я вважаю людину хорошою, поки вона не доведе протилежного.

– Саме тому ти в повній дупі. От я вважаю людину засранцем, поки вона не доведе протилежне.

– І сильно воно тобі помогло?

Так могли б поговорити Ян з Інною, якби так сильно не ненавиділи одне одного і не залежали так сильно від доброї волі того, кого незлюбили з першого погляду.

Але насправді для нас важливо, які вони самі - хороші, погані, зрадники чи зраджені? Й що їм робити, коли все проти них, вони проти одне одного, а на руках довірлива дитина й безпомічне щеня, хоч тільки що здавалося, ніби весь світ біля їхніх ніг. Що зроби лише крок, і от воно –  щастя.

Підставити спину ворогу, подати руку, коли той впав?

Дурна ідея, але…

Хочете спойлерів? 

От вам від Яна: 

– Я по об’яві, ми з вами домовилися на шосту вечора, а зараз уже вісімнадцять нуль сім. Ви вважаєте це правильним веденням бізнесу? – я іронічно звужую очі й непомітно торкаюся стосика купюр в кишені пальта. Їх значно менше, ніж мало бути, якби я збирався їй заплатити стільки, скільки ця хапуга хоче за свій товар. 

Ще вдень грошей вистачало. Але моя нинішня подруга годину тому схотіла й собі різдвяний подарунок. Тож вона тепер хизується брендовою сукнею, а я зараз торгуватимусь і збиватиму ціну, наче якийсь ніщеброд. 

– Бізнесу? – у відповідь на мій наїзд дівчина винувато моргає незрозумілого кольору очима, що засльозились від різкого переходу від дубаря на вулиці до теплого парадного.

Дяк, що хоч не шморгає почервонілим від холоду носом. 

– Вибачте. Він довго не хотів пі… робити свої справи на вулиці. –  виправляється, щоб культурною здатися. Можна подумати ніхто не в курсі, що собаки роблять на вулиці. 

– А потім він ганявся за сніжинками й кусав сніг. Ви пам’ятаєте, що відчували, коли вперше побачили сніг?

Вона ще й усміхається замріяно. Психологиця мамчина. Тисне на емоції. Ну-ну.

– Прекрасно пам’ятаю. Не повірите, я не ганявся за сніжинками й не гавкав на сніг. І не їв його. Це негігієнічно. А якщо він набереться там інфекції?

Отак тобі. Щоб відчула провину й сумнів у своїй компетентності. Бо мені ж треба з чогось почати торг.

– Дуже приємно це чути. – от чого б я так недовірливо мружився. – Неймовірно поважаю відповідальних власників, які піклуються про гігієну. Щодо інфекцій, він уже два рази щеплений. Але ви праві, зараз така непевна екологія. Сніг на вигляд біліше білого, чистіше чистого. А насправді там вся таблиця Менделєєва і віруси.

– Точно, як люди. Подивишся, невинна дюймовочка. А насправді акула під прикриттям. – мимоволі підпадаю під її тон. 

А от і дарма. Так не треба робити. Треба триматись однієї лінії. Ділової. Без отої філософії й романтики. То її територія, де вона легко мене задовбає. 

Так що морду ящиком і все по ділу. Платити такі гроші за іграшку для малого тільки тому, що ця дівка зображує тонку натуру і любительку природи? Ще чого. Не може воно стільки коштувати… 

Стопе. Я що, виправдовуюсь?

– То може мене впустять у квартиру, щоб я подивився, в яких умовах живе цуценя? У мене вдома дизайнерський ремонт. І кожна розгризена чи засцяна річ коштуватиме не менше цього пацика. – отак тобі, вчись називати речі своїми іменами, вдоволено мружуся від того, як вона кривиться. – Тож якщо у вас там гнидник …

– Він уже привчений до вулиці, тільки треба вчасно виводити. І якщо матиме досить іграшок, нічого не розгризе. – перебиває мене професорським тоном якась собачниця. 

Уже по дверях видно, що не уявляє собі, як має жити нормальна людина. Двері, мабуть, ще ті, що стояли при покупці. Не те що ногою, ліктем висадити можна.

Явно за мої грошики хоче поправити матеріальне становище.

–  Ви ж не вважаєте, що мені вистачить огляду на сходах. – саркастично допитуюсь, хоч насправді мені вистачило. Щеня, як щеня. Стає мокрими лапами на мої чоботи, блискає оченятами, хоче гратися і стрибає від захвату на нового знайомого, тобто мене.

– Звісно проходьте. – сухо каже дівчина. І з половини оберту простого ключа відкриває двері.

В ніс б’є запахом дезінфекції й хвої, навпроти дверей полиці, тісно заставлені кубками з гронами медалей над ними.

Ненавиджу, коли отак жорстко тиснуть на емоції.

Ну як, дуже схоже, що це дві рідні душі, дві половинки одного серця нарешті зустрілися?

А нам же обіцяють хепіенд.

Значить нудно не буде ні нам, ні героям. 

Ходімо читати, тиць сюди! 

Зневажаю людей, які тримають собак для охорони. Вони боягузи, у яких не вистачає духу кусати перехожих особисто (с)))