Точно, як люди. Подивишся, невинна дюймовочка. А насправді акула під прикриттям.

ЯН

– Я по об’яві, ми з вами домовилися на шосту вечора, а зараз уже вісімнадцять нуль сім. Ви вважаєте це правильним веденням бізнесу? – я іронічно звужую очі й непомітно торкаюся стосику купюр в кишені пальта. Їх значно менше, ніж мало бути, якби я збирався їй заплатити стільки, скільки ця хапуга хоче за свій товар. 

Ще вдень грошей вистачало. Але моя нинішня подруга годину тому схотіла й собі різдвяний подарунок. Тож вона тепер хизується брендовою сукнею, а я зараз торгуватимусь і збиватиму ціну, наче якийсь ніщеброд. 

– Бізнесу? – у відповідь на мій наїзд дівчина винувато моргає незрозумілого кольору очима, що засльозились від різкого переходу від дубаря на вулиці до теплого парадного.

Дяк, що хоч не шморгає почервонілим від холоду носом. 

– Вибачте. Він довго не хотів пі… робити свої справи на вулиці. –  виправляється, щоб культурною здатися. Можна подумати ніхто не в курсі, що собаки роблять на вулиці. 

– А потім він ганявся за сніжинками й кусав сніг. Ви пам’ятаєте, що відчували, коли вперше побачили сніг?

Вона ще й усміхається замріяно. Психологиця мамчина. Тисне на емоції. Ну-ну.

– Прекрасно пам’ятаю. Не повірите, я не ганявся за сніжинками й не гавкав на сніг. І не їв його. Це негігієнічно. А якщо він набереться там інфекції?

Отак тобі. Щоб відчула провину й сумнів у своїй компетентності. Бо мені ж треба з чогось почати торг.

– Дуже приємно це чути. – от чого б я так недовірливо мружився. – Неймовірно поважаю відповідальних власників, які піклуються про гігієну. Щодо інфекцій, він уже два рази щеплений. Але ви праві, зараз така непевна екологія. Сніг на вигляд біліше білого, чистіше чистого. А насправді там вся таблиця Менделєєва і віруси.

– Точно, як люди. Подивишся, невинна дюймовочка. А насправді акула під прикриттям. – мимоволі підпадаю під її тон. 

А от і дарма. Так не треба робити. Треба триматись однієї лінії. Ділової. Без отої філософії й романтики. То її територія, де вона легко мене задовбає. 

Так що морду ящиком і все по ділу. Платити такі гроші за іграшку для малого тільки тому, що ця дівка зображує тонку натуру і любительку природи? Ще чого. Не може воно стільки коштувати… 

Стопе. Я що, виправдовуюсь?

– То може мене впустять у квартиру, щоб я подивився, в яких умовах живе цуценя? У мене вдома дизайнерський ремонт. І кожна розгризена чи засцяна річ коштуватиме не менше цього пацика. – отак тобі, вчись називати речі своїми іменами, вдоволено мружуся від того, як вона кривиться. – Тож якщо у вас там гнидник …

– Він уже привчений до вулиці, тільки треба вчасно виводити. І якщо матиме досить іграшок, нічого не розгризе. – перебиває мене професорським тоном якась собачниця. 

Уже по дверях видно, що не уявляє собі, як має жити нормальна людина. Двері, мабуть, ще ті, що стояли при покупці. Не те що ногою, ліктем висадити можна.

Явно за мої грошики хоче поправити матеріальне становище.

–  Ви ж не вважаєте, що мені вистачить огляду на сходах. – саркастично допитуюсь, хоч насправді мені вистачило. Щеня, як щеня. Стає мокрими лапами на мої чоботи, блискає оченятами, хоче гратися і стрибає від захвату на нового знайомого, тобто мене.

– Звісно проходьте. – сухо каже дівчина. І з половини оберту простого ключа відкриває двері.

В ніс б’є запахом дезінфекції й хвої, навпроти дверей полиці, тісно заставлені кубками з гронами медалей над ними.

Ненавиджу, коли отак жорстко тиснуть на емоції.

– До речі ми ж наче домовлялися, що мене все оце не цікавить. Мені треба просто весела домашня тварина, чистоплотна і здорова.

Вона намагається сховати зверхню посмішку, нахилившись, щоб зняти повідець з цуценяти й витерти мокрі  лапи якоюсь спеціальною штукою. А мале одразу втрачає до мене цікавість і біжить вглиб єдиної в цій квартирі кімнати. За поворотом не видно, на що він там весело дзявкає і скавчить. Мабуть, на оті самі цяцьки, створені для того, щоб тварини не порозгризали всього, що є у квартирі.

А що тут власне є? Хазяйські капці й тумба для взуття, над нею дзеркало й вішак із жіночим одягом.

Бінго. Мужика в домі нема. Це плюс. 

Для мене.

– Дівчино, не заморочуйтесь ні з оцією виставкою кубків, ні з собачими девайсами з реклами. На мене оці ваші прибамбаси не діють. І навіть дещо дратують.

– Ну не виносити ж їх до комори заради короткої бесіди з вами й інструктажу.  У мене все роздруковано – простягає мені стос  паперу товщиною в три пальці. –  щоб ви завжди знали, що робити, і чи випадок справді важкий. –  посміхається вона, байдуже вибачаючи неввічливість чужої людини. – Ну і я завжди на зв’язку. Проходьте до кухні, зроблю каву або чай. І поговоримо.

– Кава це добре, але не ввечері. Я хочу оглянути…

– А. Звісно. – вона робить жест, що вказує на прохід в кімнату. Сама не входить, залишається на порозі.

А я зупиняюся посередині крихітної кімнатки, де є лише диван в еркері, стіл біля великого вікна і крісло, в якому лежить збільшена копія цуценяти.  Поряд із кріслом – м’яке гніздо з іграшками. 

Гм. Присікатись наче нема до чого. Все чисто, не обідрано і не розгризено. Тваринами не тхне. 

Та не на того напала.

– З дезінфекцією ви переборщили, дівчино. –  висуваю очевидну претензію. – Запах не корисний для здоров’я.

– На жаль доводиться. Наш тато хворіє, проходить хімієтерапію. Імунітет ослаблений. Доводиться отак. Ви вдома звісно можете не так суворо дотримуватись…

– Тато? Він скоро прийде? –  питаю, щоб знати, скільки у мене є часу, щоб її дотиснути.

– Він в кріслі. Пухлина наче доброякісна, але в його віці після операції… Нам з вами пощастило. Це явно останній його син. Ще дівчинка є, уже поїхала в новий дім.

Бінго!

– А чого ви мене не попередили? Пухлина - це жахлива спадковість! Син тільки полюбить щеня, а воно помре?

– Пухлина доброякісна, і такі з’являються лише в дуже поважному віці. А от щодо дитини, прошу конкретніше. Я ж вас попереджала, це щеня не може бути подарунком дитині під ялинку. Ви ж нібито хотіли малого для себе?