А у вас буває таке, що ви, не знаючи, що з людиною, можете накрутити себе до стану очманілості? Навигадувати собі жахіть?

Особисто я — майстриня вищої категорії в цьому! На чому ще тримається моя психіка після такого — уявлення не маю, але ж якось тримається.

Є такі люди в моєму житті, які час від часу отримують від мене повідомлення на кшталт: «Тебе чого так довго в мережі нема?!» Їм смішно, а мене попускає, коли вони наді мною сміються. Нехай краще так!

А сьогодні моя Лисичка, героїня роману «Я не хочу боса!» теж, коли герой спочатку довго мовчав, а потім написав їй: «Привіт, Лись) Не можу писати, пізніше», накрутила себе до таких висот, що впору було санітарів викликати. Але, на щастя, там не сталося нічого непоправного. А що сталося? Заходьте, читайте ;-)

Ось вам клаптик ще й завтрашньої глави:

А мені раптом так захотілося опинитися поряд із ним, що аж руки затремтіли.

— Мурчику… Я… — і осіклася, все ще побоюючись набиватися до нього у гості.

— Що, Лиско? — він трохи стрепенувся, аж голову підвів, щоб краще мене бачити.

— Я так хочу зараз до тебе, — все ж сказала правду. — Те́рпу нема, так хочу пригорнутися, обійняти.

— Лисичко… — якось так нерішуче вимовив він, що я вже впевнена була, що зараз відмовить.