- Пробачте, що завадив, - прокашлюється Ярослав.

Я відштовхую від себе Ігоря так сильно, що він відступає на декілька кроків. Ошелешено дивиться спочатку на мене, потім на гостя. А от я не можу й голови повернути у бік колишнього. Боже, який сором. І чого він взагалі сюди приперся? Поспішаю за робочий стіл, поправляючи одяг після активних пестощів Ігоря. Я не хочу мати засоромлений вигляд, але мої бордові щоки видають з нутрощами.

- О, пане мер, яка честь, - радісно викрикує Ігор. Здається йому взагалі байдуже, що нас застукали у пікантну мить.

- Вітаю, - периферійним зором помічаю, що вони буденно потискають один одному руки. - А ви хто?

- О, я Димченко Ігор, сімейний адвокат. Мій кабінет навпроти, - показує на двері. - Якщо потрібно буде, звертайтесь.

- Дякую за пропозицію, - хмикає Ярослав і відходить від нього, ближче до мене. - Але я звик вирішувати сімейні справи у сімейному колі.

І в цю мить чітко відчуваю на собі його погляд, але вперто не підводжу очей, вдаючи, що вивчаю папери.

- Це добре, що вдається вирішити все самому, - здається в голосі мого кавалера з'являються схвильовані нотки. - Але якби всім так вдавалось, ми б залишились без роботи. Правда, Аліно?

Він нервово сміється, а я неохоче киваю. Нарешті підводжу погляд, але дивлюсь тільки на Ігоря.

- Так, гарна комунікація з людьми не кожному дана, - самовпевнено каже Ярослав і без запрошення сідає у крісло для клієнтів. Тепер він досить близько і не можливо його ігнорувати. А ще дивиться так прискіпливо, що здається зараз витре в мені діру.

- Ігорю, потім побачимось, як домовлялись, - кажу з натяком. Все одно Ярослава спекатись просто так не вдасться.

За виразом обличчя Ігоря зрозуміло, що він не дуже хоче йти, але змушений підкоритись. Я глибоко вдихаю, коли за ним зачиняються двері.

- Нащо прийшов? - гаркаю тієї ж миті. - По ділу і коротко, бо в мене мало часу.

- Ну якщо так, - хмикає і кривить губи. Дістає з кишені складений аркуш паперу, кидає на стіл. - Мені цікаво, як ти це поясниш. Ти збрехала мені?

Аркуш беру не відразу, сумніваюсь, чи варто починати грати у його гру. З іншого боку, якщо він вже тут, то не відчепиться. Такий вже Ярослав, робить все до кінця.

- Як ти дізнався, де я працюю? - тягну час.

- Я мер, - посміхається привітно, як і сім років тому, коли ми вперше познайомились у ресторані, в якому я підробляла. Того вечора найбільше мені сподобались його губи. - Я можу дізнатись все, що захочу.

- Але чому зараз? - в душі шкребуть підозри, тому й не поспішаю дивитись документ. Відчуваю, що там для мене нічого хорошого нема. – Ти не цікавився мною. Що змінилось?

- Прочитай, дізнаєшся, - суха відповідь.

Нарешті змушую себе розгорнути аркуш і перше, що кидається в очі, це слова “днк дослідження”. Вже від цих трьох букв мене починає трясти. Хаотично пробігаюсь поглядом по рядках, виловлюючи лише деякі фрази: встановлення батьківства, дев'яносто дев'ять і дев'ять відсотків.

- Не розумію, що це, - папір обпікає пальці і я жбурляю його на стіл.

Відсовуюсь разом з кріслом назад, щоб бути якнайдалі від Ярослава. Дихати важко, бо паніка стискає груди від розуміння, що від цієї хвилини цей чоловік не дасть мені спокою. Я бачу це в його очах, розлючених і холодних.

- Цей документ доводить, що твої діти, це мої діти, - скрегоче крізь зуби. - Ти не зробила тоді аборт. Ти збрехала мені.

- Цей папірчик нічого не значить, - протестую. - Там навіть імені дітей нема. Звідки я знаю, чиї то були зразки?

- Я добре знаю, і зроблю тест ще сотні разів, якщо знадобиться, і доведу батьківство у суді, - хилиться ближче, стискає руки в кулаки. - Тут немає імен, бо я навіть не знаю, як їх звати. Я не знаю, як називаються рідні діти, яким вже шість років. Всі ці роки ти мовчала, приховала.

Ох, який бідненький і нещасний. Робить мене зараз винною у всіх гріхах. Наче це не він сім років тому вимагав позбутись проблеми. Я й позбулась — його. Більше ніколи з ним не зустрічалась і намагалась не перетинатись. До тепер це в мене добре виходило.

- Чому це ти раптом цим так хвилюєшся? - підвищую голос, переходжу у напад. З ним інакше не можна. Якщо мовчатиму, розтопче. - Ти їх не хотів. А я збиралась їх позбутись, але не змогла. Я взяла всі ризики на себе. І відповідальність лише моя. Не вимагала в тебе нічого. Ми добре живемо без тебе.

- О ні, Аліно, так не вийде. Я мер міста, я дуже відома людина. І не можуть мої незаконні діти ходити по світу просто так.

Ох, як завжди, кар'єра на першому місці. Ця його хвороблива зайнятість роботою була першою причиною, чому ми розійшлись. Неможливо бути з чоловіком у котрого ти знаходишся на нижчій ступені пріоритетності.

- Що ти маєш на увазі? - затамовую подих. Мені не подобається його тон. Він наче вже щось вирішив і я впевнена, це не буде на мою користь. - Що ти задумав?

- Є декілька варіантів, - каже спокійно, вмить розслабляється. Бачить, що мені лячно і почувається володарем ситуації. - Перший — ми одружуємось і живемо великою щасливою сім'єю для усього міста. Люди нас бачать разом і вболівають за наше щастя.

- Ніколи в житті на це не погоджусь, - випалюю емоційно.

- Повір, я теж не горю бажанням, - хмикає. - Другий варіант — діти живуть зі мною, а ти у будь-який час можеш їх навідувати і спілкуватись з ними. Я щасливий батько, котрий знайшов рідних дітей, яких від мене приховали.

- Ти серйозно? - ошелешена його наглістю. - Та яке ти маєш право?

Не думала, що його наміри будуть настільки дурними.

- Біологічне, ось підтвердження, - дратується і трясе папірцем. - Є ще третій, але він тобі точно не сподобається. Бо в такому випадку я заберу дітей силою і відсуджу їх у тебе. І коли це станеться, ти не зможеш їх бачити.

Лють закипає у венах і я ледь стримуюсь, щоб зараз не кинутись на нього і не роздерти самозакохане обличчя. Тримаю руки при собі, бо знаю, що навіть це він може використати проти мене.

- А де варіант, що ти йдеш нахрін з нашого життя і ніколи більше не з'являєшся? - викрикую і підскакую з місця. - Невже ти думаєш, що тобі все дозволено? Думаєш на тебе закону немає? Я не збираюсь коритись твоїм хворобливим забаганкам і дітей моїх ти не побачиш, - підбігаю до виходу і різко відчиняю двері. - Геть з мого кабінету!

- Дарма ти не погоджуєшся на мою пропозицію, - ліниво підводиться, повільно підходить, нависає грізною скелею, вгризаючись жорстким поглядом. Перш ніж продовжити говорити, він вириває двері з моїх тремтячих рук і зачиняє їх. - Я не відступлю. Все одно буде по моєму і ти це знаєш. Як би ти не пручалась, але діти будуть у мене, не залежно з тобою, чи без тебе. Ти ховала їх шість років, знаючи, що я відома людина і такі сюрпризи лише нашкодять мені.

- Хвилюєшся за свою репутацію?

- Якщо інформація спливе раніше, ніж я почну діяти сам, це може зашкодити мені. А ти знаєш, я живу цією роботою. Тому будь розумною дівчинкою і прийми правильне рішення. Даю тобі часу тиждень. Подумай над моїми словами.

- Ти міг просто проігнорувати нашу зустріч у кафе і не копирсатись у минулому. Я б ніколи не зізналась, чиї це діти. Мені цього не потрібно.

Як я зараз шкодую, що повелась на вмовляння хлопців. Один неправильний крок коштував мені спокою.

- Я не міг ризикувати. Рано чи пізно це б сплило. Краще цю ситуацію буду контролювати я, ніж мій конкурент.

- Який же ти цинічний, Ярославе, - видихаю пригнічено. - Лише про кар'єру свою думаєш. А на дітей тобі плювати.

- Ти знаєш мене досить добре, - кривить губи. Він нахиляється дуже близько і я затамовую подих, щоб не вдихати його приємний запах. Одеколон в нього той самий, що й сім років тому. - Раджу робити правильні висновки.

https://booknet.ua/reader/spadkomc-mera-b429533?c=4648058&p=1