Ілюстрації від ШІ до Вампірів)

Привіт-привіт, мої дорогі читачі!

Ну, що ж, настав час для ілюстрацій до книги "Коли заспіває серце"!)

Не скажу, що все збігається, але ті зображення, що вийшли, досить схожі.

Отже!

Тетяна

Катруся

Аріан

Бажан

Сподіваюся, що історія вам цікава! Книга залишатиметься безплатною в процесі написання.)

А для тих, хто завітав до цього блогу просто так, на вогник, трохи тексту!

                                                                        ***

– В крові?! – отетеріло вигукнула Труся – що... що ти за таке?!

Мені здалося, що ще трохи й подруга свій трафарет в стіні залишить, вросте в цеглу, я й сама невимовно бажала провалитися бодай на нижній поверх, разом зі стільцем.

Чоловік же, навпаки, якось скажено розвеселився і дивлячись на побілілу Катрусю, весело проговорив:

– Ну, моя шкіра на сонці не сяє, це вже точно, але я швидкий і сильний, надприродно. Іноді, відчуваю потребу куснути отаких апетитних дівчат, як ти, сонечко, а ще, наказувати можу. То, хто, Труся, ти думаєш, я такий? Ну ж бо, скажи це. Скажи це вголос!

Річ була в тім, що ми з Катрусею були палкими прихильницями вампірської саги «Сутінки», та й не тільки цього шедевру. З віком нас звичайно відпустило, бо все ж таки, довго мріяти про восьмидесятирічного вампіра-цнотливця, та ще й сталкера, якось зась. Та зараз, я була на сто відсотків певна, що одна й та сама сцена спливла в нашій уяві одночасно.

“Скажи це, Белло! Скажи це, вголос! Це шкіра вбивці!”

Не знаю, як це вийшло, але ми обидві дико зареготали. Труся буквально захлиналася, а вона, коли особливо сильно ірже, починає себе по колінах бити чи по стегну. Я й не одразу зрозуміла, чого цей навіжений знову прилип до неї поглядом, а він, як виявилось, на груди її витріщався, від різких рухів вони зазивно колихалися. Вочевидь, це відчула й подруга, тому що різко обірвавши сміх, вона спитала:

– Ти з дурки втік чи що? Гадаєш, ми з Танком ідіотки? Ну, хто ти, вампір? Ха-ха-ха! – картинно вигукнула Катря, зображуючи кіношного Сатану – Я-я-я-я-я – завила вона – страшний і небезпечний крово... – дівчина зробила павзу – сіс! Кровосіся! Ой, все! Великий піструн, ти точно псих! Ну, гіпнотизер ще... – зненацька Труся замовкла й буквально позеленіла, очі її стали величезними, вона відкривала й закривала рота, немов риба, яку на берег викинуло, а потім, блондин до мене повернувся і я, заверещавши, немов та курка, яку різати збираються, сахнулася від нього.

Стілець перевернувся і я добряче приклалася головою об батарею. Було боляче, та від вигляду довгих, гострих зубів, що практично торкалися нижньої губи чоловіка, я майже нічого не відчувала. Як?! Ну, як?! Він же тільки-но зі мною говорив і все нормально було. Ну, відносно, звісно. Навряд чи чоловік, що заліз на четвертий поверх і розбив вікно, міг би вважатися нормальним.

Утім усі шість передніх зубів тепер виглядали гострими іклами. На цьому тлі, абсолютно безумною видавалася його широчезна посмішка. Нижні зуби теж трохи змінилися, але тільки загострилися, довшими не стали.

Першою, воно і не дивно, отямилась Катерина. Підібравши щелепу з підлоги, вона втупилась на біловолосого. Та от її питання, викликало у мене сумніви, щодо її психічного здоров’я.

– А помацати можна? Вони справжні? – голос дівчини трохи тремтів.

– Тільки якфо... шорт забирай, вафою мофою ф такому фигляді гофорити незруфно... – просто на наших очах, зуби знову стали звичайними, рівними, білими, красивим, але абсолютно звичайними – Можу дати помацати, якщо даси помацати свої. – весело вимовив блондин.

Па-па!