Коли він її захистив…

Вітаю, любі читачки і читачі!

Давненько у нас не було добірок із солодкими уривками. Треба це виправляти!

Усі ми мліємо від цих моментів у книгах, коли чоловік проявляє мужність і захищає жінку, правда ж?) Тому сьогодні буде маленька добірочка таких ситуацій з моїх книг❤️ Насолоджуйтесь :)

#1❤️

— Пусти.

Ні, це не мої слова.

Піднімаю очі і бачу Гната, який раптом біля нас, хоч збирався йти геть. Він кладе руку на плече Василя і відтягує не грубо, але твердо.

— Ти чого? Ми домовились, нє? — обурюється чоловік Надін і аж червоніє від люті.

— Тут твоя дружина. І тобі проспатися треба. І Лади не торкайся.

Гнат ловить моє зап'ястя і тягне мене до дверей. Чую, як позаду булькоче Василь:

— Тоді навіть не проси мене про якісь послуги!

Ситуація могла б нагадувати одну з тих романтичних сцен, без яких не обходиться у жодній порядній драмі — коли герой-коханець рятує дівчину з лап покидька. Але у мене все не як у романтичних героїнь — один покидьок врятував з рук іншого.

Це єдине, що я чітко усвідомлюю, доки Гнат тягне мене у кімнату, де ми залишили речі. Через пережите голова досі як у тумані. Не пам'ятаю, як переодягаюся, як ми йдемо до авто, як пристібую пасок безпеки.

— Як ти?

Мене отямлює просте, але холодно, навіть зі злом промовлене запитання. Гнат не дивиться на мене, слідкує за дорогою. Дихає гучно й важко, ніби досі заведений.

— Ти хотів продати мене йому за якусь послугу.

Відвертаюся до вікна, за яким вже геть стемніло, заплющую очі й чую тихе:

— Не вийшло.

Не вийшло. І все. Більше ні слова.

Але Гнатове дихання й далі гучне. Автомобіль мчить так, що обганяє інші машини одну за одною.

……..

Ми заходимо в темний дім, вмикається світло, та наступної ж секунди Гнат затуляє від мене люстру. Моя спина опиняється притиснутою до першої ж стіни, мої груди втискаються у тверді м'язи чоловіка, на якого щойно задивлялась. Кладу долоні на ці м'язи, зминаю пальцями сорочку і сама не розумію, відштовхую чи тягну на себе.

Він нахиляється. Одним ураганним поривом затягує мої губи в поцілунок. Мені не треба ні відповідати, ні пручатися — Гнат веде сам. Сильно, потужно й тепло, до запаморочення глибоко й ненаситно цілує мене всю, хоча торкається лише губ. Стоячи на твердій підлозі, я почуваюся як в епіцентрі вихору — слабка, не владна над своїм тілом, у напівпольоті, можу тільки коритися і чекати приземлення.

Приземлення різке.

Гнат розриває поцілунок, трішки відхиляє голову, але не подається назад. Дивиться, і я розумію — це не кінець вихору. Негода не минула.

— Пручатимешся? — звучить серйозно, спокійно, без насмішки.

А як я можу пручатися? Голова навіть відмовляється вигадувати мені виправдання. Я просто хочу чоловіка. Зараз. Сильного чоловіка. Його. Хочу трішки ласки, хочу міцних рук на своїх грудях, сідницях, животі. Хочу близькості. Глибини. Безпеки.

— Ні, — повільно веду головою, дивлюся в сталево-сірі очі навпроти. — Тільки не будь грубим. Будь ласка.

— Не буду.

Читайте книгу тут.

#2❤️

— Ненавиджу! Пусти!

Вона й далі борсалася, а він й далі притискав, але обоє почули, коли з залу донісся чоловічий голос:

— Є хтось?

Олег відхилився, застиг на мить, і вона скористалася цим, зібрала останні сили, щоб відіпхнути і кинутись геть.

— Стій, дурепо! — гукнув їй у спину і вискочив з підсобки слідом.

Захекана, розпашіла, зі скуйовдженим волоссям, пом’ятою сукнею і мокрими щоками Люба зупинилася за прилавком. Святослав дивився на неї своїми добрими очима і трішки насупив брови. А потім перевів погляд за її спину і насупився більше.

— Святославе… — вона пробелькотіла, а тоді почула гмик позаду і відчула Олегову руку на талії.

Як ошпарена, відстрибнула вбік, подалі від цього гада. Розгублена, зовсім не знала, що робити. Виправдовуватись? Просити про допомогу? Першим поривом було кинутися до Святослава, сховатися за його широкими плечима, знайти там прихисток. А тоді холодним душем на голову вилилося усвідомлення того, як збоку все виглядає. Можна ж подумати, що вони тут з Олегом за взаємної згоди влаштували любощі. І другою порцією душу стала згадка про те, що вона взагалі-то Святославу відмовила, що він може ображатися, що він їй ніхто, щоб захищати, просто сусід.

— А ми тут трохи розважаємось, доки людей нема, — раптом в Олега прорізався голос. Уїдливий, брехливий, шкрябітливий голос.

Хотілося його задушити.

— Бачу, як тут "весело", — нарешті заговорив Святослав. Весь час дивився на неї, але тепер перевів погляд на Олега і додав: — Ходімо на вулицю, маю розмову.

Люба мала б щось сказати, але дивилася на свого сусіда і розуміла — не варто. Він не потребував її слів, пояснень чи виправдань.

— Ну, ходімо, — Олег вийшов з-за прилавка, демонстративно подивився на Святославову поранену ногу і попрямував до виходу.

— Любо, хліб маєш? — спокійнісінько спитав Святослав і сам знайшов поглядом полиці, на яких лежало кілька вчорашніх буханців. — Відклади мені один, я зараз.

Вона кивнула і прослідкувала поглядом за тим, як він, накульгуючи, пішов за Олегом. А тоді ще кілька хвилин дивилася на двері, які зачинилися за їхніми спинами.

……

…Дихати було нічим, здоровенні губи судомно відкривалися й закривалися, хапаючи повітря. Ну чисто рибина, яку вийняти з води, та ще й живцем готують.

— Ти... Ти... — тільки й міг хрипіти.

Святослав, так і тримаючи за барки, підпер ним стіну магазину і нахилився близько, дивився в очі, а тоді повільно, неголосно, спокійно промовив:

— Слухай сюди. Ще раз не те, що торкнешся її, а косо подивишся, пеняй на себе. Я й не таких чахликів, як ти, голими руками... — уточнювати, що саме він голими руками, не було потреби. — Мені не вперше робити ду-у-уже боляче всяким козлам. Ясно?

Чи то слова, чи то один удар, чи то Святославова репутація військового зробили своє, але Олег навіть не намагався давати відсіч, часто закивав головою, ще не здатний щось до путя сказати. Зміг вдихнути аж тоді, коли Святослав відпустив. 

Читайте книгу тут.

#3❤️

— Не “ай”, а “вибач”. Ще раз пхатимеш до неї своє свиняче рило, зроблю з тебе фарш. Ясно?

Для переконливості, й далі тримаючи заламаною товстезну руку, я одним коротким рухом познайомив його нирку зі своїм коліном. Свинтус завив:

— Ясно-о-о! Ясно! Пусти мене! Не буду! 

— Точно не будеш? — уточнив і познайомив з коліном другу нирку.

— Точно, точно! Вибач, Дано, вибач!

Він так відчайдушно хрюкав, що я навіть розчулився б, якби не згадав раптом, як одного разу довелося віддухопелити подібного паскудника, що пхав руки до моєї Русі. Тому не втримався від ще одного удару — ребром руки в шию, щоб закріпити урок, а тоді нарешті відпустив. Свинтус повалився на бік і поповз геть, а я нарешті зміг глянути на Дану.

Вона була блідішою за білі шпалери. Хаотично шукала руками опору і не знаходила. Її коліна тремтіли. Я встиг зробити до неї два кроки, перш ніж вони підкосилися. Могла впасти на підлогу, але я підхопив, підняв на руки, тримаючи за спину і під колінами, як зазвичай несуть кохану до ліжка.  

— Все добре, не бійся. Все добре.

Дана дихала важко. Вчепилася пальцями в мою толстовку, а іншою рукою обхопила за шию. Тремтіла так, наче була в лихоманці.

Я штовхнув ногою двері, виніс її на сходовий майданчик і швидко поніс сходами на п’ятий поверх. Позаду щось там хрипів свинтус, але я не слухав — якщо доведеться, потім поговорю з ним ще раз.

Зараз мене більше цікавила дівчина в моїх руках. Вона здавалася такою беззахисною, такою наляканою, що я мимоволі притискав її до себе дужче, забувши про те, як на неї злився ще десять хвилин тому. Від зухвалого стерва не залишилося й сліду, я бачив лише дівчину, яка мало не стала жертвою брудного покидька.

— Все, ми прийшли. Ми під твоїми дверима. Все добре, — повторив я.

— Хто… хто ти? — судомно хапаючи ротом повітря, спитала Дана. — І звідки знаєш… звідки знаєш, які двері мої?

Читайте книгу тут.

Обирайте найсолодший уривок для себе і проведіть час з гарною книгою!

***

Більше срілкування  телеграм-каналі тут

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в фейсбуці⁴