Цікаве з книги "Полювання на Місяць"

Дивно, ніхто не відповів, тільки почула як щось гухнуло, та якийсь чавкающий звук як мокру ганчірку викручують.

 Було на диво темно та якось моторошно, ще й пахло чимось солодкуватим.

 – Агов! Дівчино! Ви де? – покликала я. Ой, щось в мене негарне передчуття.

 Ніхто і зараз не відповів. Я посвітила підсвіткою на телефоні та нічого такого не побачила, тільки хтось вронив на підлогу дивну статую…

 Я підійшла до дивної статуї ближче, відчуваю як наче ця темрява жива і готується до нападу, як кобра. Ноги наче не мої, а набиті синтепоном.

 Спочатку я не розуміла що бачу, довго як дура кліпала оченятами, а як дійшло, то я так верещала, що мабуть бабуся на другому кінці міста в нас в дома почула мій крик!

 Це не витвір чодинадцького мистецтва, це людина! Точніше те що було людиною, а зараз це було наче розплавлена на вогнищі резина. Навіть, риси обличчя поплавилися і вже не можна зрозуміти якої статі це.

 Я трохи випала з реальності, а коли прийшла в себе, довго тремтячими руками шукала телефон, але я з остраху забула, що він в моїх руках! Коли зрозуміла лаяла себе, викликала поліцію.

 Це потім я з запізненням подумала, що може не треба було влазити в це діло, та тоді я все робила на автопілоті, перед очима поплило. А ще хотілось тікати з дому, що я і зробила, чекала копів біля ганку, не випуская кермо велосипеда з рук.

 Я не стала пояснювати в якому стані тіло, просто сказала що сталося вбивство, бо мені ще б не повірили.

 Поліція приїхала миттєво, ба навіть приїхали люди, а не прилетіли дрони, як зазвичай. Мабуть, з простими смертними розбираються машини, а «живі» копи, то для еліти.

 Та все одно лиш би мені скоріше звалили звідсіля.

 Більше тут: https://booknet.ua/book/polyuvannya-na-msyac-b411827