— Прийшов час їсти, — його голос був спокійним, але з такою впертістю, що не залишав місця для заперечень.

Кайден кивнув на піднос, який поставив на маленький столик біля ліжка. 

— Я не голодна…

Голос був здавлений, ніби вона сама не до кінця вірила у власні слова. Вона дивилася на їжу, але бажання їсти не було зовсім. Увесь її світ звузився до цієї кімнати і Кайдена.

Кайден не відповів одразу. Він просто стояв і спостерігав за нею. Спокійно. Уважно. Холодно.

— Маленька вовчиця думає, що я хочу її отруїти? — запитав він із легким відтінком насмішки.

Алана напружилася ще сильніше.

Він зробив паузу, ніби чекав відповіді, але не дочекався і продовжив:

— Якщо ти не хочеш їсти… можливо, тоді хочеш чогось іншого?

Книга тут