Зимова знижка ❄️ Її коханий мільйонер

До джерела ми приходимо напевно останні, бо вся компанія вже зібрана, хмиз для багаття підготовлений, а покривала з закусками накриті. 

- Нарешті наша парочка прибула, - на ноги підскакує Денис, залишає компанію, котра сидить кружечком, і прямує до нас. - Де подів машину, Сашко? Чому пішки.

- Чому він називає нас парочкою, - бубню другу на вухо, поки ми ще досить далеко і ніхто не почує.

- Звідки я знаю? - нервово смикає плечем Саша. - Може того, що разом прийшли.  

Та здається мені, що справа тут зовсім в іншому, і я починаю шкодувати, що погодилась на цю зустріч.

- Нащо в машині смажитись? Хотілось прогулятись на свіжому повітрі.

Відповідь Саші логічна, та Денис потискає йому руку, а мені багатозначно підморгує.

- Я розумію. Ще й з такою компанією гріх не пройтись.

- Звичайна компанія, я все ж таки його сусідка, - дратуюсь через його натяки. - Хіба ми не можемо прийти разом? 

- Звичайно можете, це ваше діло, - Денис підносить руки в знак капітуляції.

Ми підходимо до всіх інших, нам дають місце і пропонують присісти. Серед присутніх помічаю Яну, вона сидить в обіймах Дмитра, нашого однокласника, вони цілуються, а я ніяковію і відвертаюсь, не думала, що вони зустрічаються. 

Роздивляюсь всіх навколо і розумію, що кожен сидить парами. Коли вони встигають? Ще недавно в нашій компанії майже ніхто не мав пари. Виходить залишилась лише я. Дивлюсь на Сашу і розумію, що в очах інших ми теж пара. Надіюсь, що нас не змусять цілуватись, цього мені дуже не хочеться.

- Тим, хто запізнився, наливаємо штрафну, - заохочено говорить Денис і бере напівпорожню пляшку.

- Мені трішечки, я завтра на роботу, - намагаюсь зісковзнути.

- Нам усім на роботу, - посміхається мені Денис.

Можливо комусь і треба, але не йому. Цей хлопець лінивий, як пес, його нічого не змусиш робити.

Як би я не відмовлялась, мені все одно приходиться декілька раз випити повну склянку. В компанії так, якщо не хочеш, то змусять. І вже через деякий час я почуваюсь досить добре і у піднесеному настрої. 

Хлопці розпалюють багаття і ми усі вмощуємось навколо вогню. Хтось приніс програвач і тепер грає тиха музика. Декілька пар починають танцювати і палко цілуватись. 

Я рада, що вибралась сюди. Трохи відпочити зі старими друзями не завадить. Сиджу на товстому поліні і дивлюсь, як мерехтить вогонь. На руки та ноги сідають комарі і я натягую на себе кофту, обіймаю себе руками. 

- Замерзла? - широка долоня Саші лягає на плечі.

Він весь час сидить поруч і не відходить від мене. Ця його поведінка дивна, тому напружуюсь від його дотику.

- Ні, добре, що я взяла з собою кофту, - нервово відповідаю.

Хочу, щоб забрав руку, але він цього не робить. Навпаки, підсувається ближче і тулиться до мене.

- Я можу обійняти тебе, зігріти, - занадто впевнено шепоче. Алкоголь робить його відважним, не думаю, що в нормальному стані Саша таке собі дозволив. - Якщо хочеш.

- Нетреба, - шиплю і відсуваюсь. - Мені тепло від вогню.

- Але зі мною буде тепліше, - тепер він підсувається занадто близько, що я відчуваю його гарячий подих.

Підскакую на ноги мов ошпарена. Ще не вистачало, щоб Саша до мене приставав. Завтра пожалкує про свій вчинок, адже зараз сп'янілий і не розуміє, що робить.

- Я, напевно, вже піду додому. Завтра рано вставати.

Кожен зайнятий своїми справами, тому ніхто мене не чує і не реагує. Переступаю через поліно і крокую в темряву. Після яскравого вогню очі сліпить і я взагалі нічого не бачу. Треба було взяти телефон, але я боялась його загубити, тому залишила вдома. 

За декілька метрів мене наздоганяє Саша.

- Зачекай, я тебе проведу.

- Не треба, я сама. Краще повертайся до інших. 

- Поліно, не вигадуй. Я тебе привів, я тебе і доставлю до самої хвіртки. 

Відчуваю, що позбутись його буде непросто. Важко зітхаю і прямую далі, а Саша йде поруч. Він більше не торкається мене і надіюсь, що дурість минула і він буде тримати себе в руках. Дуже не хочеться з ним сперечатись, адже ми завжди добре спілкувались.

Біля своїх воріт зупиняюсь і повертаюсь до нього. Саша дивиться на мене блискучими очима і ледь помітно посміхається. 

- Дякую за компанію, - промовляю. - Повернешся ще назад до джерел?

- Ні, мені нічого там робити, - якось дуже легко відповідає. - Мені цікаво тут і я хочу провести час з тобою.

Він бере мене за руку і переплітає наші пальці. Ох, небезпечний момент. Треба все зупиняти, поки не зайшло занадто далеко.

- Вибач, але я спати. Я справді стомилась, а завтра рано їхати в місто.

Вириваю руку і роблю крок назад. Та Саша наступає, підходить впритул і обвиває талію руками. Він притискає міцно до себе і я не можу вирватись з його захвату.

- Я можу завтра тебе завести, тобі не треба буде йти на автобус дуже рано.

- Пропозиція заманлива, але краще я своїм ходом.

- Чому ти відмовляєшся? - він нахиляється і його губи небезпечно близько до моїх. 

- Саша, краще відпусти мене.

Тепер я починаю добре нервувати. Хлопець сильний і великий, а найстрашніше сп'янілий. Він напевно взагалі не розуміє що коїть. Ловлю його за руки і намагаюсь відірвати від себе, та це наче зрушити з місця здоровенний камінь. 

Я безсила перед ним, тому він з легкістю цілує і вривається язиком мені в рота. Шоковано його поведінкою, мить дозволяю це робити, та потім розриваю поцілунок і відвертаю голову. Руками впираюсь йому в груди і тисну з усіх сил. Не може ж він робити це без мого дозволу? Так не можна.

Напевно до Саші доходить, що вчинив неправильно, бо його хватка слабне і він робить крок назад. Я не втрачаю можливості і шмигаю на подвір'я та закриваю за собою хвіртку.

- Тобі не приємно, - чую вражений голос і піднімаю на нього погляд. - Вибач мені. Не треба було цього робити.

- Не треба було, - сухо повторюю. - Краще йди спати. Завтра ти пошкодуєш за свій вчинок.

https://booknet.ua/reader/kohanii-mlioner-b415860?c=4479533&p=1