Зимова знижка на Катрусю

- Ти ніколи і не була заміжня, - не запитує, стверджує.

Відкриваю рота, та не промовляю ні слова. Мимоволі відводжу погляд, боюсь, що по очах він побачить, чи я брешу.

- Не була, я так і знав, - вражено промовляє, усвідомивши, що він має рацію. - А Катя твоя родилась в листопаді, через дев'ять місяців після нашої зустрічі. І це означає лише одне, що Катя моя дочка.

Я надіялась, що ніколи не почую цих слів з його уст. Але він це каже, а мене наче током б'є. Піднімаю погляд на його здивоване обличчя і такий відчай охоплює. Хочеться тікати з відси якнайдалі, хапати доньку і повернутись додому. 

- Катя не твоя дочка, - злісно ричу на нього. - Вона лише моя.

Штовхаю його в груди і він змушений відступити на декілька кроків назад. Користаюсь можливістю і встаю з крісла, та втекти з кабінету не вийде. Хитрий гад. Все передбачив. Відходжу до дверей, смикаю за ручку, хоч знаю, що вони зачинені. 

- Випусти мене, - благаю тремтячим голосом.

Чую, як він наближається, відчуваю його присутність. Напружуюсь і завмираю, не повертаюсь, не хочу на нього дивитись.

- Чому ти не сказала? - голос досить близько, майже біля вуха.

Здригаюсь усім тілом від його теплого подиху на шиї. Дурне запитання, котре лише бісить.

- Ти мене покинув. Забув?

- Якби я тільки знав... - шепоче і замовкає. 

- І що б тоді зробив? - розвертаюсь до нього і спираюсь спиною на двері. - Одружився би на мені? Проміняв би свою Віку на звичайну провінційну дівку? 

Артем вражено дивиться на мене, а потім робить крок вперед і опирається руками в двері. Зараз він небезпечно близько і я розглядаю кожну зморшку на його обличчі, вдихаю приємний запах. Він продовжує бути найбажанішим чоловіком і нічого я з цим зробити не можу. 

- Я б тебе не покинув.

- А як же вагітна Віка?

- З поміж двох жінок, я б обрав кохану, - тихо шепоче, нахилившись до мене ще ближче. 

Усіма силами намагаюсь ігнорувати трепет всередині, котрий росте з кожною секундою. Я маю бути холодною і кам'яною, а натомість тану від того, як близько він зараз стоїть. Наші тіла майже торкаються, а губи розділяють нещасні сантиметри. 

- Але ти мене не обрав, - качаю головою.

- І ти не уявляєш, як сильно про це жалкую. Не було і дня, щоб я не згадував про тебе. Уявляв, як би ми жили, якби не втрутилась Віка зі своєю вагітністю. Заспокоював себе тим, що зробив правильно, що не повівся на почуття і не залишив власну дитину. А тепер виявляється, що все ж таки залишив.

Артем кривиться, наче від болю і мені хочеться торкнутись його обличчя, але не дозволяю собі цього зробити. Тому просто стою нерухомо і впиваюсь в нього поглядом.

- Я зробила тест якраз після того, як ти поїхав, - слова даються важко, але я продовжую говорити. - Ти обіцяв, що скоро повернешся. А натомість прислав повідомлення, що кидаєш мене. Ти й не уявляєш, в якому я розпачі тоді була. 

На очі накочуються сльози. Шкода себе, шкода Катю, котра залишилась без батька, шкода Артема, якому прийшлось вибирати між мною і Вікою. 

- Вибач мене, Єво, - кладе руки мені на плечі. - Все тоді пішло не в те русло. Не так все мало бути. Ти мала бути моєю дружиною і зараз ми мали разом виховувати Катю.

- Не так сталося, як гадалося, - з гіркотою промовляю. 

- Але можна все виправити, - палко говорить, очі азартно блистять. - Доля не дарма нас знову звела разом. Це мій шанс все виправити. І цього разу я хочу зробити все правильно. Знай, я не залишу тебе і Катю. Адже я досі тебе кохаю.

Його зізнання чути так приємно і водночас болісно. Стільки часу пройшло, у кожного з нас зараз своє життя. Не можна все взяти перекреслити і робити, що заманеться. 

Збираюсь йому заперечити, та не встигаю. Його губи торкаються моїх і земля тікає з-під ніг. Господи, як довго я не відчувала цього. Легкий і ніжний поцілунок змушує затамувати подих, а під шкірою біжать тисячі мурашок. Прокидається все, що було поховано шість років назад. Не стримуюсь від тихого стогону, а у відповідь Артем цілує настирливіше, в його діях з’являється пристрасть і впевненість. Руки опускає на талію і притискає мене до себе. Забуваю де ми і хто ми, забуваю все на світі. Зараз існують лише його губи, смак котрих я не забула і добре пам'ятаю. Обвиваю його шию руками, тулюсь ближче. Насолоджуюсь миттю, про яку мріяла роками, і котра снилась ночами. 

- Моя Єва, - шепоче Артем, опускається губами на шию і залишає гарячі сліди. - Моя кохана.

Примружую очі і затамовую подих. Намагаюсь вгамувати бажання торкатись його. Це все не правильно, не можна нам цього робити. 

- Зупинись, Артеме, - видавлюю з себе, хоч кожна кліточка тіла жадає продовження.

- Не можу, - відрізує і повертається до губ всмоктується гарячим поцілунком. - Це сильніше мене.

Артем знову заглиблює поцілунок, втискає мене в двері і давить пружним тілом. 

На секунду з'являється думка перестати з собою боротись і відпустити ситуацію. Та сумління не дозволяє цього зробити. Тому щосили штовхаю його в груди і Артем робить крок назад. Він дивиться враженими затуманеними очима і важко дихаю в унісон зі мною. 

- Ти забув, що одружений? - намагаюсь провести його до тями і себе заодно.

- Мені байдуже. Я її не кохаю, - говорить впевнено. - Я готовий розлучитись з нею заради тебе.

- І щоб я почувалась винною, що зруйнувала сім'ю? - качаю головою. 

Не можна піддаватись слабкості. Все може повторитись, як шість років назад. Тоді він теж зізнавався в коханні і говорив, що хоче бути лише зі мною. Та зробив по іншому. 

- Наш шлюб з Вікою і сім'єю назвати не можна. Ми з нею чужі люди.

Він хоче наблизитись, але я відходжу, не дозволяю йому знову торкнутись, бо наступного разу можу не зупинитись. 

- Немає різниці. Ти одружений і не можеш цілувати мене. Це зрада відносно до Віки, а вона тебе кохає, я помітила це. 

Артем хмуриться. Йому не подобаються мої слова, але це правда. Роблю ще декілька кроків, чим далі від нього, тим ясніша голова. Потроху серце сповільнює ритм, а збудження в тілі проходить. 

- Єво, ми не можемо ігнорувати те, що нас досі тягне одне до одного. І не говори, що це не так. Твоя реакція правдивіша за твої слова.

- Якщо ти не можеш себе контролювати, то нам краще не працювати разом. 

- А як же Катя? Вона моя дочка, - стоїть на своєму. 

Ось чому я не хотіла, щоб він дізнався. Тепер він від нас не відстане і буде мучити мене та себе.

- Катя лише моя, - намагаюсь донести до нього свою думку. - Офіційно ти їй не батько і нехай все так і залишається.

- Якщо ти думаєш, що я від неї відмовлюсь, то ти сильно помиляєшся.

Артем виглядає рішучим і мене це лише злить. Він не має права зараз качати свої права. 

- Це погроза? - вся напружуюсь і стискаю руки в кулаки. Тільки цього не вистачало.

- Ні, - ніяковіє. - Але хочу, щоб ти знала, що з цього моменту і я хочу бути присутнім у її житті. 

Тепер романтикою між нами і не пахне. Все розвіялось, залишилась лише суха і неприємна реальність. Набираюсь сміливості і підходжу до нього майже впритул, піднімаю підборіддя, впевнено дивлюсь йому в очі. Артем не рухається, не намагається мене торкнутись, чи поцілувати. Він вивчає моє обличчя, наче бачить вперше. 

- Відкрий двері, будь ласка, - ціджу крізь зуби. - І я дуже тебе прошу, залиш нас з Катею в спокої. Нехай все залишається, як було. 

Артем не рухається і мені здається, що він буде сперечатись. Але через декілька секунд він відходить від мене і відмикає двері кабінету, відкриває їх для мене. Не втрачаю часу і прямую до виходу. Проходжу повз нього і раптом він ловить мене за лікоть. 

- Як раніше вже не буде, - промовляє серйозно.

Дивлюсь на чоловіка, котрого безмежно кохала шість років назад. А зараз що? Чи відчуваю хоч крихту того, що раніше? Не знаю, адже все змінилось і тепер є Катя, за дитинство котрої я боюсь. Так, мене досі тягне до Артема, але спокій доньки важливіший. І я готова пожертвувати всім заради неї. 

- Тоді не намагайся повернути те, що ми втратили, - висмикую руку з його пальців і покидаю кабінет.

https://booknet.ua/reader/tatus-dlya-katrus-b413309?c=4448381&p=1