Моє робоче місце літератора (челендж)

Взагалі-то я не люблю челенджи. Якщо первісна ідея належить не тобі, то хочеш ти того чи ні (й попри будь-які погляди та переконання), але доводиться лише сунутися колією, що прокладена кимось попереднім, а не тобою. Адже “правила руху” встановлювались ще до тебе, та й кінцева зупинка, що зазначена у маршруті, обиралася з огляду на зовсім інші міркування.

У випадку з челенджем Євгенія Шульженка “Робоче місце письменника”, можна відразу помітити цілу купу розбіжностей між моїм уявленням щодо цього питання, і тим, як на нього дивиться вищезгаданий, шановний пан.

По-перше, відносно себе я ніколи не використовую пафосно-піднесене, громіздке слово “письменник”. Адже я просто літератор. Маленький та непомітний, з невеликою кількістю підписників.

По-друге, переважна більшість авторів та авторок, що раніше приймали участь у зазначеному челенджі, бадьоро викладали чудові світлини зі своїми ноутбуками, блокнотами та зошитами, або улюбленими куточками квартири.

На жаль, блокнотів та гарненьких канцелярських засобів в мене немає, а моєму старому ноутбукові вже дуже багато років. Настільки багато, що на клавіатурі навіть літери стерлися (хоча вони мені і не потрібні, позаяк користуюсь “сліпим методом” при письмі).

То що ж тоді фотографувати?

Блокнотів нема, канцелярських засобів нема, навіть дивовижного та затишного куточку у квартирі також нема.

Зате маю чудове гасло, яке завжди використовую, коли мене не задовольняє чужа колія або рейки, по яких мене “примушують” рухатися:

Якщо шаблон не спрацьовує,

тоді зламай його

та вигадай власний

Дуже просте правило, чи не правда?

І я замислився. А навіщо фотографувати ноутбуки та блокноти? Хіба ж У НИХ народжуються історії?

Ні. Книги народжуються і живуть не на папері й не за допомогою ноутбуків. Блокноти та жорсткі диски це лише тимчасові носії.

Кожна історія це внутрішній світ автора/авторки, їхній досвід та численні емоції, спалахи фантазії або сновидінь. Тож наші історії народжуються в серцях, а справжнє робоче місце літератора, — там, де він відчуває найпотужніший зв’язок зі своїми персонажами або сюжетними перипетіями.

Чи є таке особливе місце, якщо мовити про “Вулицю Музичну”?

Так, ось воно, на цій простецькій світлині:

Бачите отой скромненький стілець? Саме на ньому, або десь поряд із ним, впродовж декількох днів (влітку 2020-го та 2021-го років), з опів на п’яту ранку й до сніданку, я щодня насолоджувався химерними видіннями, що пізніше і перетворились у Даринку Запорізьку, на прізвисько “Перша Скрипка”.

“Фізично” ви не побачите мене зараз на отому біленькому стільці, але ментально я і досі на ньому сиджу, адже пригоди моєї скрипальки ще тривають.

Чи маєте бажання доєднатися до них? Запрошую вас це зробити, позаяк споглядати за цією дівчинкою значно цікавіше, ніж зиркати на мій застарілий ноутбук або виявляти, якого ж кольору сьогодні шпалери в моїй, нічим не примітній,  звичайній кімнаті.

◇Сильні чи слабкі?◇