Проходить хвилин десять, поки вона нарешті виходить з під'їзду. Похмура мов грозова хмара, зупиняється посеред двору, ближче не підходить.

Змушений вийти, підійти до неї. Коли тягнусь до її руки, вона агресивно фиркає і відступає.

- Ходімо в машину, чи ти хочеш, щоб нашу розмову почули усі сусіди? - говорю до неї серйозним тоном.

Жінка дивиться на мене трохи злякано. Якщо чесно, це велика рідкість бачити її в такому стані. З’являються сумніви, щодо теми нашого конфлікту. Невже вона б через школу так нервувала? Чи може я чогось не знаю?

- Тільки не чіпай мене, - шипить і обходить боком.

Здивовано проводжаю її поглядом, спостерігаю, як вона сідає на пасажирське сидіння і щосили гепає дверцятами.

Глибоко вдихаю і видихаю, готуюсь до бурі.

- Так в чому проблема? - спокійно запитую, як тільки зачиняю за собою дверцята.

Вона на мене не дивиться, голосно сопе, міцно стиснувши губи.

- Ти ще питаєш? - шипить з обуренням.

- Питаю, бо я не розумію твого настрою.

- А як ти хочеш, щоб я поводилась? Раділа тому, що ти хочеш відібрати в мене дітей? О, не вдавай, наче ти не збираєшся цього робити. Знаю, до чого це йде. Спочатку через суд визнаєш батьківство, а потім забереш їх від мене, мотивуючи це тим, що я бідна і не маю власного житла. Ярославе, я довірилась тобі, а ти вирішив судитись зі мною.

- Я не збираюсь судитись.

- Не виправдовуйся, - трясе головою. - Я бачила твого помічника, котрий виходив з кабінету Ігоря. Я все знаю. Ігор все мені розповів.

https://booknet.ua/reader/spadkomc-mera-b429533?c=4648058&p=1