Мені прийшлось знайти багато сили волі, щоб переступити поріг його кабінету. Я довго вагалась, чи йти на це інтерв'ю. Сотні разів хотіла відмовитись навіть з ризиком втратити роботу. Але все ж таки переборола небажання, взяла себе в руки і поїхала за вказаною адресою.

- Доброго дня, я журналістка журналу “Вибух”, прийшла взяти у вас інтерв'ю, - голос мій зрадливо тремтить.

Дивитись на нього важко, тому відводжу погляд. Розглядаю весь кабінет, лиш би тільки не бачити знайомого обличчя.

Він не змінився зовсім. Такий як був, лише має солідний вигляд у діловому костюмі і без чудернацького капелюха на голові. А ще він блідий, немає сонячного загару, як чотири роки тому.

- Яка приємна і несподівана зустріч, - різко встає, чим привертає мою увагу.

Тепер ми дивимось одне на одного дуже уважно. Вивчаємо.

- А мені не дуже приємна, - змушую себе заговорити. Неприязнь в голосі навіть не приховую. - Але робота змушує.

- То ти все ж таки здійснила свою мрію, - його губ торкається легка посмішка. Він ігнорує мій тон, намагається бути привітним.

- Не мене ми маємо обговорювати, я прийшла задати питання про вас, щоб написати статтю. Ми можемо розпочати?

- Звичайно, - киває і показує на стілець біля його столу. - Проходь, сідай.

Перший етап пройдено — віч-на-віч зустрілись. Тепер якось записати його розповідь і забиратись звідси. Поки підходжу до вказаного місця, риюсь у сумочці. Дістаю блокнот і він відразу вилітає з моїх неслухняних пальців. Падає на підлогу, розкрившись на пустих аркушах, ручка, котра була в ньому, відкочується у бік.

Як же ж так? Не хочеться показуватись перед ним незграбою. Ще подумає, що я нервуюсь через нього. Хоч насправді саме так і є.

Присідаю, згрібаю блокнот у руки. Підводжу погляд і бачу перед собою Вадима. Він стоїть на відстані протягнутої руки і подає мені ручку. Так швидко підводжусь, що аж в голові паморочиться. Забираю в нього ручку так, щоб не торкнутись його пальців і опустивши погляд, сідаю на стілець.

Мені ще треба дістати диктофон, але я більше не довіряю своєму тілу. Воно реагує неадекватно на присутність цього чоловіка, тремтить, а в голові все перемішалось. На щастя я маю заздалегідь підготовлені Валентиною питання.

Знову починаю ритись у сумочці і периферійним зором помічаю, що Вадим вмощується навпроти мене і спирається ліктями на стіл. Відчуваю на собі його уважний погляд і через це нервуюсь ще сильніше. Коли йшла сюди, налаштовувалась бути холодною і жорсткою, та зараз відчуваю себе невільною ганчіркою.

Диктофон опиняється на столі, аркуш з запитаннями поруч з ним, відкриваю блокнот і нарешті змушую себе глянути на чоловіка.

Він продовжує безсоромно мене розглядати.

- Мені приємно тебе бачити, - промовляє тихо. - Ти змінилась. Стала такою жіночною і ще красивішою.

Від його слів мої щоки починають палати і він бачить мою реакцію.

- Ми можемо розпочати? - запитую сухо, ігнорую все сказане ним тільки що. Переводжу погляд на аркуш паперу. Перед очима все пливе, але я щосили намагаюсь прочитати перше питання. - Ви молодий, успішний бізнесмен. Розкажіть, з чого все почалось?

Знову дивлюсь на нього і бачу, як він посміхається мені.

- Гаразд, - каже задоволено, відхиляється на спинку крісла, руки ставить на підлокітники. - Я розкажу все, що тебе цікавить.

- Не мене, - різко перебиваю його. Невже він думає я інтересуюсь його життям після всього, що сталось? Самовпевнений негідник. - Це цікаво читачам.

https://booknet.ua/reader/spadkomic-mlionera-b427800?c=4624564&p=1