Згадуємо старі історії. Будь хорошою дівчинкою

Через годину ми вже далеко за містом, а навколо мерехтять скошені поля. Я стараюсь дивитись у вікно, сиджу як най далі від Ореста, притулившись до дверей.

- Гарно виглядаєш. Ти стала такою дорослою, - раптом говорить він.

Кидаю на нього швидкий погляд, потім оглядаю себе. Навряд чи маю зараз презентабельний вигляд. Форма пом’ята, волосся розтріпалось з резинки і пасмами звисає на плечі. Навмисно не чепурюсь, нехай бачить свою наречену у всій красі.

- Ти теж нічогенько підріс, - зауважую. - Напевно займаєшся серйозними справами.

Він ніяково поправляє краватку і прочищає горло.

- Працюю у батьковій компанії. Роботи багато, іноді приходиться затримуватись до ночі.

- Я не заперечую. Нехай мій чоловік заробляє гроші, - підігрую йому.

Орест якось дивно дивиться на мене, а потім хмикає і качає головою.

- Щось не те сказала?

- Я здивований твоїм спокоєм. Твоя мама говорила, що ти не дуже гориш бажанням виходити за мене заміж і попередила, що можеш опиратись.

- Так ось чому ти приїхав мене забирати? - обурююсь, чомусь мені не приємно це чути. - Боявся, що шофер не справиться і я втечу?

Почувши слова про себе, Олег ворушиться і мимохідь зиркає на мене швидким поглядом.

- Ти права і це теж причина. Але я справді хотів поїхати за тобою.

- Та облиш, ми терпіти одне одного не можемо, - плескаю у долоні.

- Чому ти так говориш? - щиро дивується.

- А хіба ні? - вдивляюсь у бездонно темні очі, чекаю відповіді.

Орест не відповідає, а лише роздратовано обертається до вікна. Що і треба було довести.

Проходить ще пів години цілковитої тиші. Ми минаємо декілька заправок і в мене клацає одна ідея.

- Треба зупинитись на заправці. Я хочу в туалет, - впевнено заявляю.

Орест не заперечує, і коли попереду з’являється стенд з цінами бензину, Олег повертає машину на територію заправки. Як тільки двері розблоковуються, я вискакую на вулицю. Орест виходить за мною.

- Я піду з тобою, - повідомляє. Його суровий вигляд не приймає заперечень.

- Будеш пильнувати мене в кабінці? - саркастично запитую.

Він ніяковіє чого я й добивалась.

- Куплю щось поїсти. Ти що будеш?

- Візьми мені хот-дог і кока-колу.

За шість років безпощадного правильного харчування так хочеться чогось смачненького і шкідливого для здоров’я. Аж язик чешеться.

Поки йдемо до приміщення похапцем оглядаюсь навколо. На території для постійної стоянки стоїть декілька фур, одна автівка заправляється. Заходимо всередину і я відразу прямую у туалет. Орест повертає до каси, де продаються різні гамбургери і хот-доги. У вузькому коридорчику досить темно, є двоє дверей, на яких вказано куди заходити жінкам, а куди чоловікам. Кручусь на місці, не знаю, що робити. Як мені висковзнути з відси непоміченою? Це не можливо. Орест обов’язково побачить, а ще є додаткова пара очей в машині. Дурна була ідея. Вже опускаю руки і збираюсь повернутись, як бачу світло в кінці коридору. Працівник заправки відчиняє двері чорного ходу і заходить в середину. Він проходить повз мене і обдає запахом сигаретного диму. Туди вони ходять курити. Задній двір.

Вирішую миттєво.

Біжу у кінець коридору, штовхаю металеві двері і опиняюсь надворі. Осіннє, ледь тепле, сонце сліпить очі і я прикриваюсь руками. Воля. Дихаю важко, серце намагається вискочити з грудей, адреналін розливається по венах і я готова до дій.

 Куди далі? Роздивляюсь навколо. З однієї сторони огорожа, з іншої видніються кабіни припаркованих вантажівок. Шлях лише один. Вдихаю повні груди свіжого повітря, налаштовуюсь на втечу і рушаю.

Підходжу до краю стіни, тулюсь до неї спиною. Зволікати не можна, Орест швидко зрозуміє, що мене в туалеті немає. Мить вагаюсь, а потім швидко біжу до найближчої кабіни. Машина величезна, лише колесо дістає мені по пояс. В середині нікого немає, можливо водій відійшов, або спить. Обходжу спереду, опиняюсь між двома вантажівками. Тут я на виду, якщо Орест буде проходити повз, обов’язково побачить. Треба десь сховатись, перечекати. Може у причепі, тільки не знаю, як туди залізу.

- Далеко зібралась? – звучить позаду голос Ореста і я підстрибую на місці.

- Куди треба, - ричу і повертаюсь.

Він стоїть біля кабіни, можливо вийшов через ті ж самі двері.

- Ну все, погуляла і досить. Ходімо.

Він хапає мене за руку, але я вириваюсь, відходжу по далі.

- Я з тобою нікуди не піду, - піднімаю голос, починаю панікувати. Моя втеча зазнала краху. – Я не збираюсь з тобою одружуватись.

- Нарешті ти показала справжні емоції, - задоволено промовляє. – А я все дивувався твоєю спокійною поведінкою. Не вірилось, що так легко погодилась. Ти завжди прикидалась хорошою дівчинкою, та я знаю, яка ти насправді.

Він робить крок в мою сторону, мов хижак наступає на жертву. Погляд проникливий, тіло напружене.

- Якщо знаєш, то відпусти мене і ми розійдемось хорошими друзями, - пропоную йому вихід.

- Нажаль не можу. Вже все вирішено, - качає головою і підходить ще ближче.

- Тоді я буду кричати.

- Спробуй.

Розвертаюсь тікати, та він встигає схопити мене за руку. Різко тягне на себе, врізаюсь в його груди. Він міцно стискає в обіймах і піднімає на руки. Я брикаюсь, намагаюсь вирватись, та його тіло мов залізна клітка.

Орест швидко обходить вантажівку і несе мене до машини. Мене розриває злість на нього і душить відчай від складеної ситуації. Я не хочу їхати у маєток Орловських, не хочу виходити заміж. Тому кричу і кличу на поміч.

Вже біля машини до нас підходить небайдужий чоловік.

- Що в вас сталось? Що ви робите?

- Допоможіть, він викрав мене, - молю у незнайомця.

Орест кидає на мене шалений погляд.

- Не слухайте її, - нервово виправдовується. – То моя сестра. В неї шизофренія і зараз осіннє загострення. Ось якраз везу в лікарню.

Олег відчиняє двері і він закидає мене в салон і слідом сідає. Двері зачиняються, а чоловік залишається стояти розгублений.

Декілька секунд і Олег вже вирулює машину на дорогу.

- Ненавиджу тебе, - люто шиплю і поправляю блузку і задерту спідницю.

- Взагалі здуріла! – кричить на мене у відповідь. Помічаю на собі його ковзаючий погляд. – Що ти взагалі влаштувала? Ти ведеш себе по дитячому.

- Як ще до тебе достукатись, що я не хочу одружуватись!? – кричу у відповідь. – Як ти взагалі погодився на таке?

- У мене не було вибору, - понижує голос і відводить погляд. – Наші батьки домовились між собою. Закріплюють шлюбом ділові відносини.

- Мені тебе шкода, - зітхаю і відвертаюсь до вікна. – Ти навіть не намагаєшся опиратись.

https://booknet.ua/reader/bud-horoshoyu-dvchinkoyu-b409448?c=4408298&p=1