Він хмуриться і одним широким кроком скорочує між нами відстань. І я змушена відхилитись, втиснутись в машину.

- Не забувай, це ти мене кинула, - гаркає.

- Так, я це зробила, - впевнено підношу підборіддя. Його металевий погляд на мене не діє, навіть хай не старається. - Бо мені набридло конкурувати з твоєю роботою. Вона ж для тебе на першому місці.

Це ж правда і він це добре знає. Тому не огризається, а лише міцно стискає губи і відступає.

Все, набридло мені з ним розмовляти, все одно не достукаюсь. Розвертаюсь і збираюсь його залишити, але сталева хватка на моєму зап'ясті не дає зрушити з місця. Дивлюсь здивовано на Ярослава, потім на наші руки.

- Скажи, як ти з ними справляєшся, - в його голосі відчуваю нотки прохання. - Бо мені здається, що поруч з ними я втрачаю контроль.

- Їх неможливо контролювати, - хмикаю. - Їх просто треба любити і вони відплатять тим же, - висмикую руку і відходжу, та цього разу сама зупиняюсь, оглядаюсь. - І до речі, завтра ми зайняті, то ж не напружуйся перевіряти свій графік. Ми завтра з Марчуком і моєю сестрою веземо дітей за місто, на природу. Ось з кого треба брати приклад, Вадим ідеальний батько, він завжди знаходить час для сім'ї, хоч зайнятий не менше за тебе.

Докір мій він витримує мовчки, і це навіть не схоже на Ярослава

https://booknet.ua/reader/spadkomc-mera-b429533?c=4648058&p=1