КАЗКИ ЧИТАТИ ТУТ

Якщо ви полюбляєте казки та фольклорні історії - ця збірка саме для вас. Запрошую у чарівний потойбічний ліс, де збуваються мрії та живуть чаклуни та відьми, де русалки та навки водять колесо, де у ніч Самайну летить дикий гін небесами.
 

Збірка чарівних казок та містичних історій. Старовинні перекази та легенди оживають на сторінках, щоб навіки полонити й зачарувати, звуть за собою лісовою стежкою в чарівний світ потойбічних лісів. Сиди або Пагорби фейрі — у західноєвропейській традиції, Нав'є царство — у слов'янській, як не назви це місце, воно не позбудеться своєї чаклунської чарівності.
Отруйні квіти розпускаються під небесами стародавнього лісу... наче кров — червоніє брусниця в моху, чуються пісні вітру... а з-за дерев виступає королева цього світу — та, що поведе в туман і морок. Бідова зелень у її очах, а у вінку квітка папороті та маків цвіт... простягни їй свою руку, читач. Залишся в потойбічному лісі.

ПОЛУДНИЦЯ І ПОЛУНОЧНИЦЯ

В одному селі, на краю землі, за річку від якого прокляті землі, де нечисть гуляє, біда трапилася. Наприкінці спекотного літа, коли приходить пора пшеницю жати, знайшов один із мужиків на краю поля житнього серп іржавий. Хотів принести в село, місцевій бабці одній показати — тій, що лікувала травами та замовками, біду відводити вміла, заломи на колоссях робила, — та побоявся до рук узяти серп той. Покликав бабцю подивитися. Засмутилася бабця, як побачила іржу на ньому, говорила, що Полудниця за щось на людей розсердилася, от і зажадала серп свій знести сестрі рідній, Полуночниці. Діва ж, що під місяцем жила, точила серп той кістками людськими, чистила — ганчіркою лляною, в крові змоченою. Пішли й інші люди на поле подивитися — може, задобрити чимось вийде кістляву Полудницю. Та ні, заломи всі розплетені, знати, сильно провинилися вони. Вирішили жереб кидати, щоб по чесному було все — кому випаде чорний агат, той і піде серп відносити... Отут Янко, хлопець один, засмутився — мовляв, того року ви Мар'яну, доньку вдовиці, хотіли сонцю віддати, та тільки пожалів я її, і замість того, щоб на поле звести, провів до міста, де за звичаєм ярмарки бувають, там і залишив. Все ж не на погибель — просилася вона сильно не залишати її Полудниці. Коли винен я, каже цей Янко, то піду до Полуночниці. Совісний, знати, був хлопець. Інший би на його місці змовчав, хто знає.

От як стемніло, хрест натільний зняв Янко, трав обережних оберемок нагріб — чебрець там, котяче око, руту та ще якесь зілля, та ще й одіж навиворіт одягнув, може, відпустить діва місячна, чого не буває?.. Трави ті, кажуть, від нечисті охороняли, а ось хрест все одно не допоміг би — тільки розлютити діву можна, про те давно люди знали.

Вирушив Янко до поля — йде стежкою через лісок, стовбури сосен світлішають у темряві, пугач ухає, лякає криком своїм, пахне навкруги ягодами та грибами, хвилясте повітря, туманне, але болотом несе, мокрою хвоєю... Шлях цей невдовзі Янко до поля величезного вивів — там люди жито сіяли. Дивиться Янко — і справді заломів немає, а біля межі серп лежить, його й до рук боялися взяти, як знайшли, так і не чіпали. А на серпі тому ніби кров запеклася іржею. Хлопець трави обережні у вінок скрутив, узяв в одну руку його, в іншу — серп, сміливо ступив у золоту імлу. Жито високо зійшло, колосся важке до землі вітер хилить, хвилями поле йде, наче море розстеляється перед Янко. Раптом бачить він — облита місячним світлом, іде до нього діва висока, у простій сорочці лляній, на сплутаному волоссі стрічка червона на дівочий манер, сама бліда як мертвяк, худорлява, кісточки всі перерахувати можна. А все ж красива — очі синім льодом горять, вилиці високі, губи пухкі, червоні, як ягідки. Дивиться на неї Янко, намилуватися не може. І дивно самому — від мар таких біжать люди, а він ніби зачарований стоїть. Прокинувся потім, вінок і серп їй віддав. Стоїть, чекає, що далі буде. А Полуночниця серп узяла, і засяяв він у її руках — брехня, мабуть, то була про кістки та кров людську. А насправді пожаліла його діва, він же хлопець собою гарний — коса сажень у плечах, русяві кучері до плечей, в очах — небо синє... Що там уночі було, під місяцем диким, про те поле промочить — та пом'ята пшениця на ранок була, наче лежав хтось у ній.

Довго думала потім Полуночниця, як бути — серп їй віддавати треба, сестра Полудниця без нього пропаде, згорить у полум'ї ярому, та й люди не зможуть жито зібрати, голод почнеться, всі на цвинтар зійдуть зимою лютою. Як бути? І вирішила місячна діва — нехай ніколи не побачить вона більше милого, а сестрі потрібен жар його серця. Спорядила нічниця Янко свого в дорогу — і вінок заодно попросила сестрі віддати. Тільки вплела в нього дивоцвіт чарівний, який до осені в полі розпускає червоні свої пелюстки. Відразу Янко зрозумів, що прощання це, що ніколи не повернутися йому до місячної діви, але перечити їй не посмів. Мовчки взяв серп і вінок, вирушив на світанку до сестри її, Полудниці.

Ледве зв’янула в тумані ранковому місячна діва, як сестра її на полі з'явилася — в серпанку золотому йшла вона по золоту колосків у червоній сукні ошатній, і була схожа дуже на сестру — те саме вузьке обличчя, та сама блідість мертва, лише волосся світле та очі медові... Прийняла вінок та серп, та лише засмутилася, що порушила сестра її заповіти — не тією кров'ю, як годиться, відтерла серп. Ось він стоїть, живий, перед нею — той, хто злягти мав колосом зрізаним. Заплакала Полудниця, закричала-запричитала, гроза зайшла тої ж миті, дощ пішов, і блискавки заблищали в сірому небі. Люди, хто бачив грозу ту, розповідали — ніколи такого не бувало. Грім гримів так, немов землю розколоти хотів. Та хіба знав хто, що то Полудниця побивається за сестрою своєю, яку довіку тепер не побачить — лягла Полуночниця туманом на поле, розсіялася зоряним пилом, свою кров віддала замість Янкової.

Як зрозумів він те, так і обернувся від горя деревом, щоб ніколи не розлучатися з туманами сизими, з полем пшеничним, щоб ніколи до людей не повертатися.

А такої грози зроду більше в тих краях і не бувало. Та й людей напастити нечиста силі більше не стала. Відступилась – далеко, за річку, у прокляті землі.