А так можна було?..

Психанувши, прийняла виклик. Що це виходить, я ховаюся від нього, чи що?  

— Алло! — роздратовано рявкнула в слухавку, не впізнаючи себе.

Прикро, але Олег багато темних сторін у мені відкрив. Зрадник не може мати настільки великий вплив на мене, так не повинно бути.

— Чому ти не береш слухавку одразу? — почав з обурення колишній бойфренд.

Сторопівши, знову різко зупинилася. Цього разу врахувала свій минулий промах і одразу відійшла вбік, щоб не заважати руху.

— Вибач, що? — перепитала здивовано. — Після всього, що ти зробив, вважаєш, я маю одразу відповідати на твої дзвінки? Взагалі відповідати на них?

Відчуваючи, як гнів у мені закипає, погрожуючи затопити, постаралася робити глибокі вдихи, щоб заспокоїтися.

Олег ошелешено замовк. Мабуть, не очікував від завжди спокійної мене такої бурі емоцій. А я втомилася завжди тримати себе в рамках. Втомилася бути гарною дівчинкою! Усіх розуміти, всім пробачати, входити в становище кожного, хто бажає залізти мені на шию і зручно там влаштуватися.

— А що я такого зробив, щоб ти так зі мною розмовляла? — неголосно уточнив, остаточно добивши мене цим запитанням.

— Що ти зробив? Що ТИ зробив? — захлинаючись болем і образою, скрикнула. — Ти зрадив мене! Ти обдурив мене! Ти виставив мене посміховиськом перед спільними знайомими та колегами! Ти обмовив мене батькам! Причому, і моїм теж навіщось!

Відчувши, що мені не вистачає повітря, зупинилася. Було байдуже, побачить він таким чином мою слабкість чи ні. Зрештою, я не ідеальна лялька, а жива людина. І так, у мене є слабкості!

— Слухай, давай ось це усе не телефоном, — не надто впевнено пробурмотів він.

— А давай! — несподівано для самої себе погодилася.

Наче щось у мені надломилося, але не зламало. Це на кшталт тягучої патоки всередині шоколадного батончика. Життя надкусило мене, витягуючи назовні начинку. І страшенно захотілося розглянути, вивчити власний вміст, який таївся всередині довгі роки, чекаючи слушної нагоди, щоб з'явитися на світ божий. На сході кажуть, щоб пізнати людину, зачепи її, скривдь. І, як із відра, виплеснеться справжній вміст. Власне, без цього я не зможу рухатися далі. Бо з ненадійним попутником іти ризиковано, а я сама не надійна для себе, якщо не розумію, що зі мною відбувається.

— Приїжджай до мене, — трохи пожвавився Олег, а я у відповідь хмикнула. — Ну, тобто, на нашу орендовану квартиру, — пробурмотів. — Тобто, вже не нашу... Коротше!

Не хочу допомагати йому. Нехай сам викручується. Досить, надопомагалася вже!

— Ти чого мовчиш?

— Я не приїду. Тебе до себе не кличу.

Ця зустріч мені потрібна для мене, але не як шанс Олегу. Він мав надто багато можливостей стати іншим, стати кращою версією себе. І жодною не скористався. Скільки не обіймай змію, скільки не годуй медом, а природи своєї вона від доброго підходу не змінить. Обманюватися не можна.

— Я не встигла далеко піти від кафе, — кажу задумливо, озираючись. — Можеш приїхати сюди. Де я з дівчатами зазвичай зустрічаюся, — додала, щоб Олегові стало зрозуміліше.

— Ти була в кафе? — чомусь спантеличився колишній, викликавши в мені черговий напад сміху.

Істерика, напевно.

— А чому я не можу бути в кафе? Вважаєш, тільки тобі можна потішитися?

Якось двозначно вийшло, але ні краплі про це не шкодую.

Олег квапливо погодився приїхати й попросив мене дочекатися його.

Так можна було? Ось просто легко і з повагою до себе. Не шукати компромісів, щоб усім було зручно. Не підлаштовуватися під інших. Усього лише зробити, як зручно саме мені. Боже мій, як легко, як вільно, як розкриваються плечі від таких простих дій!

Олег з'явився в кафе з оберемком троянд. Я їх терпіти не можу. Але його цей факт ніколи не хвилював. Усі ж люблять. Посміхнулася, вкотре відзначаючи свою дурість у недалекому минулому. Бо розумна людина не ігноруватиме такі «дзвіночки» неуваги до себе, не шукатиме виправдання.

Мовчу. Чекаю, що він скаже. Адже пропозиція про зустріч надійшла від нього.

— Слухай, добре, що ти погодилася на побачення, — несміливо і водночас із полегшенням усміхається.

Підкидаю брови в німому подиві.

— Побачення? — здивовано перепитую. — Олег...

Слів немає. Якщо тебе не чують, то жодні слова не допоможуть. Навіщо розкидатися своїми почуттями та переживаннями? Він не почув за кілька років. Невже тепер почує раптом? Вельми сумнівно.

Але говорити щось потрібно. Хоча б для того, щоб патоки витекло більше, щоб розібратися в собі.

— Давай по суті, — видихаю втомлено, відчуваючи, як запал закінчується.

— Що ти маєш на увазі? — зображуючи ображену невинність, кліпає віями.

Підкликає офіціантку. Замовляє нам обом зелений чай. Я морщуся, але мовчу. Пити все одно нічого не буду. А фрапе випито годиною раніше. Мені неприємно перебувати поруч із цією людиною. І річ не в тім, що він зрадив мене. Багаторазово, ймовірно. Явно не з однією панянкою. Він чужий, холодний, від нього віє байдужістю і самозакоханістю.

— Навіщо ти підмовив нового головредактора принизити мене на кастингу? — переходжу одразу до головного для мене, щойно офіціант приймає скромне замовлення і невдоволено прямує до барної стійки.

— Чому ти?..

— Не треба, — спокійно виставляю перед собою руку, перериваючи чергову брехню.

Славко, звісно, теж — той ще подарунок, але в цьому навряд чи став би обманювати.

— То навіщо ти це зробив?

— Хто... —  примружується недобре. — Славко навигадував? Ну так, кому ще складати такі казки! Любаво, розплющ очі! — скрикує сердито, одразу ж притишуючи тон. 

У залі кафе на нас озираються. Він показово посміхається мені й намагається взяти за руку.

Відсмикую долоню, ніби мене могли вжалити. Та мене і вжалили! Тільки я не стану про це сумувати. Зараз усе з'ясую і вирушу починати життя з чистого аркуша.

— Тільки ти одна не помічаєш, що Славко намагається затягнути тебе в ліжко. Там же всі вже побували, крім тебе! А як він може таке допустити? — єхидно посміхається.

Недовірливо зводжу брови до перенісся. Соколов і справді повівся нетактовно. І те, як він дивився на мене... Але він підтримав, він виручив, він був поруч. Коли відвернулися всі. Зі Славком я потім сама розберуся.

— Продовжуй брехати... — майже вимагаю.

— Що значить брехати? — майже щиро обурюється мій колишній.

— А то й значить! Ось  навскидь просто. З Маруською він не спав... Це для прикладу.

Олег раптом відкинув голову назад і розреготався. Та так заразливо, що, попри ситуацію, я теж не втрималася від усмішки.

— Ну ти даєш, Любко! — крізь сміх, промимрив. — О наївна! А чия в неї дитина, по-твоєму?

— Чия? — запитую на межі чутності, розуміючи, що руки й ноги похолоділи від поганого передчуття.

Мене абсолютно не стосується чуже особисте життя. Але якщо зараз спливе чергова брехня, то виявиться, що все моє життя — просто суцільна брехня. У ньому немає нічого справжнього, щирого, за що я завжди боролася. Мій картковий будиночок завалиться, і знадобиться потужний бульдозер, щоб згребти рештки споруди.

— Славчин, звісно, — фиркає Олег, відкидаючись на спинку стільця.

Думає, що намацав моє слабке місце, вловив інтерес, і тепер зможе тягнути за цю ниточку, зрештою привівши до потрібного йому результату.

— Маячня, — просяявши, заперечую, зробивши в розумі підрахунки. — Маруська прийшла в театр уже з дитиною.

— Як думаєш, чому малу ніхто не бачив до пуття? Правильно, — тягне із задоволенням, нібито підтримуючи інтригу. — Тому, що вона — викапаний Славко. Тільки ідіот би не здогадався.

— Але вона вже прийшла на роботу з дитиною! — закипаючи, вперто заступаюся за приятельку.

Власне, навіть якщо це правда, у цьому нічого поганого немає. Обидва вони не пов'язані тенетами шлюбу. Мають повне право жити, як їм заманеться. От тільки... Дитині, напевно, дуже боляче від цього. Та й навіщо приховувати?

— Він її в театр влаштував як відступні, — усміхається поблажливо. —  Грошей пошкодував. Зате нібито добру справу зробив. Ну хто б її з дитиною в трупу прийняв?

Правда виявляється настільки колючою і болючою, що я морщуся. Якраз у той момент, коли переді мною ставлять чашку із зеленим чаєм. Офіціантка у відповідь невдоволено надувається, як повітряна кулька.

Мені раптом згадалася виразно реакція Марусі на візит Софії до театру. Боже мій! Я ж хотіла як краще. Думала, закохана Соня як психолог зуміє напоумити Славка, зробити і його, і себе щасливою. А виходить, нашкодила цим Маші? Ой, як незручно вийшло.

І реакція Соколова на Соню, на хворобу дитини теж стає зрозумілішою. Але якщо всі знають про це, то навіщо створювати таємниці Мадридського двору? Чи неозвучена правда не рахується? Дитячий садок.

Страшенно серджуся на Славка і Марусю, на Олега. І на саму себе, зрозуміло. Я не просто капелюх, а капелюх у квадраті.

— Слухай, Олеже, — я добряче втомилася і хочу якнайшвидше піти, залишитися сама і вкотре обміркувати те, що відбувається. — Я думаю, давай не нагнітаймо конфлікт. Це безглуздо. Зрештою ми  — дорослі розумні люди.

Подумки усміхнулася. Здається, саме так говорив мені він у нашу першу сварку.

— Чудово! — просяяв він, вирішивши, що я веду до перемир'я.

— Тож прощаймося як дорослі розумні люди. Нам ще працювати разом, — ніби не помічаючи репліки, остуджую його запал.

Урочиста посмішка повільно сповзла з його обличчя. Але я вже далеко думками. Вдома на мене чекає вивчення нової ролі. Колега благородно віддав мені свій примірник сценарію, пообіцявши для себе попросити якісний видрук сценарію. Треба скоріше попрощатися з Олегом і їхати додому. Завтра наступне читання, треба підготуватися як слід, щоб злим язикам не було про що базікати.

— Я не зрозумів... Ти хочеш сказати, що?

— Що ти можеш сьогодні заощадити на квітах і віднести їх своїй новій пасії. Я тільки побажаю вам щастя, і попрошу мене не турбувати. Зла не тримаю, у друзі не кличу, Сергію.

З його витягнутої фізіономії розумію, що сказала щось не те. Прокручую в голові власні слова й жахаюся. Не вистачало тільки фальшивих сцен ревнощів. І точно!

— Сергію? —  недобре звузивши очі, запитує вимогливо.

Роблять так вкрай рідко, але ось прямо цієї секунди закочую очі від безсилля і втоми від цього фарсу.

Приречено зітхаючи, навіщось витягую зі своєї сумки сценарій і тикаю йому прямо в ніс.

— Сергій — головний герой, протагоніст. Бачиш?

Але він відмахується, не дивлячись.

— Не треба мені локшину на вуха вішати! — гарчить, ніби я винна в чомусь. — Вжилася в нову роль? Ну-ну! Усі актриси —  ...

Поморщилася, намагаючись ігнорувати нецензурні слова на свою адресу. Дивно чути це саме від колеги.

— Тепер ні про яке перемир'я мови бути не може! — пафосно вигукує Олег, підхоплюючись із місця. — Можеш вважати, що ти від мене вільна! Нам не по дорозі! Не думав, що ти така...

Немов несила підібрати слова, схопив свій строкатий віник і вискочив із кафе, залишаючи мене розгублено дивитися йому вслід. Це що взагалі було?

Спритно ж він переклав на мої плечі провину за розрив. Не зрозуміло тільки, навіщо йому це знадобилося. Виправдовуватися ж не потрібно ні перед ким. Вкотре пораділа, що дітей ми так і не народили. Кепсько б їм довелося в цей момент, якби вони були в нас.

Така думка викликала дивне, пекуче відчуття в грудях, де стало зовсім порожньо. Захотілося закутатися в теплий плед.

Цікаво, у чому б Олег спробував звинуватити мене, якби я не обмовилася випадково, витаючи думками десь у новому сценарії? Не здивуюся, якщо букет він напрокат узяв. Я тепер узагалі, напевно, нічому не здивуюся.

Чоловік, який бере реванш у жінки таким чином, — це, мабуть, вишенька на торті в моєму сприйнятті реальності. А, ні! Ось просто зараз вирушу і поспілкуюся ще з одним фруктом заморським. Нехай розповість, що відбувається!

Психологічний любовний роман "Акторка. Велике кохання в маленькому місті"

https://booknet.ua/reader/aktorka-velike-kohannya-v-malenkomu-mst-b428473?c=4632994&p=1