Вітаю, мої любі Натхненники!!!

Дуже харизматична та емоційна історія кохання

Уроки Містера Джеймса 

Я повертаю голову і бачу містера Джеймса, який йде під дощем до мене. Хапає мене за руку і веде мене до свого авта. Я вириваю руку з його міцної хватки і намагаюсь дивитись крізь дощ. Краплі величезні та щільні закривають перед собою весь світ. Вони затушовують видимість, а звук їхнього легкого удару по покрівлі автівок створює густий мелодійний фон. 

   Я витираю очі, кліпаю і врешті-решт говорю.

   — А ви, як чоловік, який не знає чого хоче. 

   — Це я не знаю?! 

   — Доведіть, що знаєте. Бо я в цьому сумніваюсь. — Я починаю труситись, як маленьке цуценя, але водночас я до знемоги збуджена тим, що відбувається. Я хочу дати ляпаса йому і водночас впасти в обійми. Що з моєю головою?

   — Хочу тебе добряче покарати за дурні вибрики. За те, що ми обоє стоїмо під дощем, а мали б сісти у авто і поговорити. 

   — Покарати? Мене?! Як маленьку дівчинку?! 

   Серджусь і йду повз нього, але він хапає мене за руку, і я опиняюсь притиснутою до дверцят автівки. Він нависає наді мною і його гаряче дихання торкається мене поміж холодного дощу. 

   — Ні, я хочу тебе покарати інакше. І повір це дуже по-дорослому.

   Я важко дихаю, торкаючись його грудей, а потім ми обоє накидуємось на губи одне одного. Холодний дощ б'є по наших обличчях, доки ми палко цілуємось. Я обіймаю його за шию, доки його рука стискає мою потилицю, а іншою він обпікає мою шкіру на талії. 

   На мить його губи відриваються від моїх і він дивиться крізь дощ на мене. 

   — Декстере… — Видихаю я і бачу пару скрізь дощ.

   Він усміхається.

   — Ти вперше назвала мене на ім'я. 

   — Сподіваюсь, я сьогодні трохи голосніше скажу твоє ім'я.

   Ми обоє важко дихаємо і він знову цілує мене, так глибоко, що я знаю відповідь на своє запитання. 

   — Не трохи… ти будеш кричати моє ім'я. Підходить?

   — Підходить. — Усміхаюсь йому в губи і він ніжно кусає мене. 

   — Сідай в авто. 

   Він відчиняє дверцята і я за мить в автівці. В теплі. Зуби цокають, але найщасливішої людини немає на землі. 

   Декстер сідає у авто, зачиняє дверцята і тягнеться до мене. Цілує довго з натиском, а коли відпускає, одразу заводить мотор і ми виїжджаємо з парковки. 

   — Ми їдемо?..

   — До мене. 

   Всім моїм тілом пройшла гаряча лава і осіла між моїми стегнами. Сьогодні я взнаю, як це бути з тим, кому віддала своє серце.

   Декстер бере мою холодну, мокру долоню в свою, і на мить зустрівшись поглядами, ми усміхнулись, кажучи тим самим - про почуття, які вирують всередині нас. 

Мій телеграм 

Мирного неба!!!

Героям Слава!!!