Котик)

Вітаю, мої любі!

Говоритиму про головного котика)) Я навіть не знала, що ви усі його так називаєте)) Сьогодні в групі у нас ностальгія, але вирішила написати ще й тут, щоб всі мали змогу приєднатися до обговорення. Улюблений момент? О, їх багато. Та довелося вибрати один. Той, якого навіть я дуже довго чекала))

Застигаю. На мене дивляться небесні оченята маленької дівчинки. Здається, вона налякана. Гублюся. Може, варто зачинити двері, щоб не налякати ще більше?

— Привіт, — дзвенить її голосок.

— Добрий день. А ти хто? — намагаюся говорити лагідно.

— Поля, — засоромлено усміхається. Серце стискається. Сашка. Це її донька. Вона схожа на неї. — А ти?

— Олександр.

— Як маму? — дивується.

— Саме так, — проходжу, сідаю на місце Олександри. — Де твоя мама?

— Пішла кудись. А ти тут працюєш?

— Угу, директором.

— А-а-а, — киває, продовжуючи щось малювати на аркуші. — Вона зараз прийде.

— Добре, почекаю з тобою, — з цікавістю за нею спостерігаю. — Що малюєш?

— Не скажу, — накриває свій малюк долонями. — Покажу потім.

— Ти тут від самого ранку?

— Ні, мене тато привіз, — говорить, не відриваючись від свого заняття. — Я хвора.

— І що ж у тебе болить? — на вигляд вона абсолютно здорова.

— Горло. А у тата операція, тому я тут, — знизує плечима.

— Твій тато лікар? — не знаю, навіщо цікавлюся.

— Так. Його звати Мирон.

— Тобто ти Поліна Миронівна? — в грудях чомусь неприємно ниє.

— Ні. Поліна Олександрівна, — ретельно вимальовує якесь криве коло.

— Такого не може бути, — хмикаю. — Якщо батька звати Мирон, значить Миронівна.

— А я по мамі. Що незрозумілого? — нахабно закочує очі.

— По мамі… — щось у моїй голові неправильно працює. — А прізвище яке у тебе?

— А тобі навіщо? — з підозрою на мене дивиться.

— Дай вгадаю, Стороженко? — чомусь воно гарно врізалося у пам’ять. Бо чуже… Бо Сашці не підходить.

— Хіх, — усміхається, — не вгадав. Демич.

— Щось я не розумію, — протягую здивовано.

— Я бачу, — дівчинка аж занадто ділова на свій вік.

— Не посоромлюся спитати, скільки тобі років Поліно Олександрівно? — серце в цей момент стукає перебільшено гучно.

— Чотири. А тобі?

— Е-м-м, — гублюся. Прокручую у голові нашу розмову з Олександрою і чітко згадую, як вона сказала, що доньці три.

— Заснув? Е-е-е-й?

— Що? — забув, що вона мене питала. — А… мені тридцять сім.

— Ого, — розширює оченята.

— А ти не вигадуєш?

— Ти як тато кажеш… — прицмокує роздратовано.

— Як тато… — повторюю за нею.

— Тихо, мовчи, — шикає на мене. — Я тебе зараз намалюю. Хочеш?

А який ваш улюблений момент з дилогії? 

Читайте книгу тут

Тихої неділі, спокою та затишку.

Ваша Ерін.