— Що тут сталося? — він автоматично зачинив двері та зайшов всередину.

— Мені було сумно, —  тихо промовила я та відвела погляд в сторону.

Гвардієць, схоже, не був готовий до такої відповіді. Зціпивши зуби, він почав відчайдушно наводити порядок, його рухи були нестримними й майже агресивними. Металеві деталі модулів вислизали з його рук, а його обличчя, під шоломом, червоніло від напруги.

— Як це розуміти? — роздратовано запитав він. — Ти повинна сидіти тихо і не привертати увагу. А натомість влаштовуєш армагедон у моїй каюті!?

 —  Де мій костюм?  — запитала я, обійнявши себе руками, намагаючись зберегти спокій.

 — Твій костюм?  — він гучно вдарив дверцятами, закриваючи верхній модуль.  — Ти його поцупила. Тебе не мало бути на цьому ковчезі! Отож, слухаєш мене, якщо хочеш долетіти до Землі.

— Я взагалі-то заплатила тобі! — випалила я, роблячи крок уперед і тицькаючи пальцем собі в груди. — 00327 швидко забув, що костюм належить мені!

Гвардієць стиснув кулаки. Напруга між нами була настільки густою, що здавалося, її можна було різати ножем.

— Гаразд, — процідив він крізь зуби. — Я віддам тобі спорядження. Але пам’ятай: якщо тебе спіймають, я тебе не знаю!

— О, не хвилюйся, — відповіла я, намагаючись приховати тріумф в голосі. — Я вмію бути непомітною.

Гвардієць зняв шолом та кинув на мене зневажливий погляд. Він мовчки підійшов до вхідних дверей та відчинив сховок над ними. Я завмерла, коли побачила костюм всередині. Вираз обличчя змінився розчаруванням — костюм увесь цей час був у мене перед носом.

— Ось, — він жбурнув його мені. — Це останній раз, коли ти отримуєш від мене хоч щось.

Ваша ІРМА СКОТТ.