"Ніколи разом". Фрагменти майбутніх глав :)

Привіт всім. 26 серпня з'явилась на сайті книга "Ніколи разом" у співавторстві з Вікторією Лукашук. На сайті вже є дві глави. 

Анотація до книги:

Діана: У мене була мрія приїхати в Київ, вчитися у престижному ВНЗ і все це здійснилось завдяки моїм старанням. Та те, що мене чекало в столиці я й подумати не могла.
Давид: Життя у сина бізнесмена таке безтурботнє, навіть коли вчишся у гімназії. Коли ж навчання закінчилось. Я маю вчитись далі, бо так вирішив мій батько. І що ж на мене чекало в тому інституті я й в страшному сні уявити не міг.

А тепер декілька фрагментів майбутніх глава:

****

Видихаючи, йду далі. Вечір здається трохи прохолодним. Цікаво, як там зараз моя родина? Чи зміг батько підписати договір? Чи добре себе вели брати? Чи вже спить мала Катя та інші мої сестри? Стільки питань, і стільки…

— П-пробачте! Я ненароком! Зараз, зараз…, — хлопець зі світлим волоссям та блакитними очима хутко занишпорив у своєму пакеті, шукаючи щось. Поглянувши вниз, я помітила величезну пляму з-під соусу на своїй сукні.

— Моя віган! – з докором вигукнула я, випустивши валізи на землю. Вони гучно впали та з однієї вилилась якась рідина зі шматочками м'яса та картоплі. — Трясця! Казала ж мамці не класти бограч! Тепер всі речі варто попрати! – ледь не плачучи сіла на одну з перевернутих валіз.

Хлопець, закліпавши очима, дістав пачку серветок та заходився витирати пляму на моїй сукні. Та, на жаль, лише розтер її…

Віган - сукня.

****

Я зайшов у будинок та побачив тата. Він на диво у гарному настрої, чого по голосу коли він дзвонив не можна було сказати.

— Нарешті приїхав — що? Мені не почулося? Він не сказав “Якого дідька ти десь ходиш так довго” чи “Де тебе носило?” Він просто сказав “Нарешті приїхав”. Я чогось не розумію. А після я побачив, що з кухні виходить бабуля. А ось чому він такий “добренький”. Бабуля підбігла до мене та міцно обійняла.

— Як я рада тебе бачити — сказала вона, що теж мене здивувало. Ми не бачились з нею три роки. І тут вона з’явилась вся така біла та пухнаста, напевно забула, що тоді було.

— Пройдімо на кухню, поп’ємо чаю з тортиком... Карина сьогодні спекла — ми зайшли на кухню та сіли за стіл.

— А, де мама?

— Вона відпочиває у кімнаті. Їй щось стало зле — ах, ну так. Коли бабуся приїжджає, то мамі завжди “зле”. Ну у нас й сімейка, правда? Бабуся свариться зі всіма, що після довгий час не бачимось, а мама як тільки бабуся приїжджає, закривається у кімнаті та каже що їй зле. Бо бабуся та мама ненавидять одна одну. Вона просто вважає її ніякою дружиною, невісткою і так далі по списку. Але мама не така, вона хороша, та бабуся наче у рожевих окулярах. Я не здивуюсь, якщо дізнаюсь, що бабуля вже образила маму.

****

Трохи далі себе я помітила хлопця – брюнета. Він мав доволі кепський вигляд: заспані очі та темні синці під ними чи то вказували на його веселий тип життя, чи то навпаки на довгі роки праці, що здавалось мені аж ніяк не вірним твердженням. Волосся стирчало в різні боки, а рука підпирала голову, яка немов могла розірватися кожної хвилини на маленькі шматочки. Сорочка зовсім не попрасована, з жовтими плямами від якоїсь рідини. Краватка звисала аж до сидіння, а на столі красувались лише холодна вода та якийсь зошит.

Наче прокинувшись, парубок перевів погляд на мене.

 — Чого тобі? — зверхнім тоном спитав хлопець. Він мав доволі розлючений вигляд. — Немає чим зайнятися, аніж на мене дивитися?

— Я? На тебе?! Та ти мені здався, як корові граматика!

— Що?! — не зрозумів парубок. — Та ти знаєш хто я?!

— Нико се не знає, хлопче. І не підвищуйте на мене голос! — випалила я, намагаючись бути по-максимуму спокійною.

— Та що ти говориш?! Га? Взагалі тебе не розумію! Ще й на “ви”! Ніби така собі панянка!

****

— Давиде, вставай! — крикнула вона, а може й сказала, я не знаю, адже мені зараз всі звуки голосні.

— Мг... — мугикнув я та накрив обличчя ковдрою.

— Вставай! Кому сказала?! На навчання запізнишся.

— Ну й нехай — прошепотів я. Мені на стільки погано, що я й говорити не хотів.

— Я покличу зараз твого батька. Він з тобою панькатися не буде — мені на її слова начхати, адже я хочу спати та й все. Я почув як двері зачинились. Карина вийшла з кімнати та це й добре. Не буде стояти над душею та будити мене. Так накритий ковдрою я заснув. І мені почало снитися жахіття. Наче тато стоїть та кричить на мене, а я й жодного слова його не можу зрозуміти. А голос все гучніше й гучніше стає. Невже я щось не так зробив, що мені це сниться. Можливо він на мене так багато кричить, що це вже почало снитись. Та не тут то було. Це виявився не сон... на жаль. Тато відкинув ковдру з мого обличчя, а я розплющив очі аби трохи було когось видно. На ді мною стоїть тато з Кариною. Карина тримає склянку у руці та мовчить, а тато дійсно щось говорить.

— Вставай! На навчання запізнишся! Я не хочу, щоб ти запізнився на навчання у свій перший день! Ти повинен приїхати вчасно, щоб не запізнитись на першу пару! 

— Не хочу я їхати у цей інститут, на це навчання! Мені й дома добре!  — після моїх слів я відчув, що на моє обличчя вилили воду. Невже Карина для цього принесла її? Не може такого бути. Я витер руками обличчя та розплющив очі повністю.

Як каже моя співавторка: Заварюйте чайок та приєднуйтесь до читання книги. Будемо раді бачити вас серед наших читачів. 

Всім гарного дня та мирного неба! :)