Всім привіт. Сьогодні на сайті з’явилась книга “Ніколи разом” у співавторстві з талановитою та чудовою авторкою ❤️ Вікторією Лукашук ❤️. Працювалось над цією книгою нам дуже легко. У нас іноді навіть думки по сюжету (яким він повинен бути) були однакові.

Тепер про саму книгу: книга про дівчину з села, яка мріяла потрапити у Київ та сина відомого бізнесмена. У першій главі ми познайомимось з дівчиною Діаною та її сім’єю. А вже в середу о 8:00 по Київському часу познайомимось з хлопцем Давидом та його друзями, а також дізнаємось його стосунки з сім’єю.

Анотація до книги

Діана: У мене була мрія приїхати в Київ, вчитися у престижному ВНЗ і все це здійснилось завдяки моїм старанням. Та те, що мене чекало в столиці я й подумати не могла.

Давид: Життя у сина бізнесмена таке безтурботнє, навіть коли вчишся у гімназії. Коли ж навчання закінчилось. Я маю вчитись далі, бо так вирішив мій батько. І що ж на мене чекало в тому інституті я й в страшному сні уявити не міг.

У тексті є: від ненависті до кохання, любовний трикутник, студенти

Фрагмент першої глави:

Відчинивши кухню, ледь не впала з переляку! Петро стояв увесь в борошні, а його обличчя дещо знічено посміхалось. Славко ковтав шмарклі, слідкуючи за прибиранням мами. Віра та Марія, або ж мої сестри, сиділи на своїх стільцях, а Катя щось жуючи, тицяла рукою в нашу господиню.

— Що сталось?! — вигукнула я.

Славко лише перевів погляд на брата близнюка та потер рукою лоба, ще більше забруднюючи його борошном. Петро стенув плечима та з повною спокійністю вимовив:

— Ми гралися, — в цю мить його очі засяяли, і я зрозуміла, що це була не просто гра.

— Сестло, — мою увагу привернула Катя, тягнучи за футболку своїми маленькими пальчиками, які так і хотіли усе дослідити. Тому, звісно, теж постраждали від, так званої, гри братів. Вона не вміла вимовляти літеру «р», тому виходило те, що виходило, — хочеш гомбовець? Він ще тепленький!

Але я лише похитала головою.

— Ні, сонечко, іди пограйся.

Катя хутко побігла до сестер, і вони жваво про щось забалакали. Згадавши про батька, запитала мамцю:

— А що саме няньо хотів мені передати?

— Передати? — ніби забувши про нещодавню розмову, перепитала мама. Я лише підняла брови від несподіванки.

— Ну так, сама ж казала!

Сильно ляснувши себе по лобі, мама защебетала, ніби радіючи та одночасно забувши про нещодавній переполох в оселі.

— Прийшов лист із зарахуванням до Київського університету! Я така щаслива, доню!

— Мамцю! Ой як же ж я рада! — не стримавшись кинулась в обійми. Братики наче пораділи, що їхнє бешкетництво на хвилинку забулося. Поки мамця не бачили, почала їм махати руцею, ніби наказуючи йти звідси. Еге ж, от їм перепаде, якщо згадається вся зроблена шкода!

Пропоную всім охочим приєднатися до читання нашої книги. Нам важливий кожен читач та коментарі (які ви сподіваюсь будете писати). Також пропоную вам приєднатись до прочитання книг, які є на моїй сторінці та на сторінці Вікторії.

Всім гарного вечора та мирного неба :)