Історя, яка не має назви.

Вітання, творча спільнота! Більшість з вас читає легкі романтичні історії, де є почуття, хвилювання та секс.Чи взмозі я увірватися у безліч таких історій? Учора пізно увечі спробувала написати кілька речень. Історія банальна, як світ! Та якщо її приправити чимось цікавим та непередбачувальним?

Отож, до вашої уваги рукопис, який, навіть, не має назви)))

***

Ранки бувають різні. Після гучної вечірки я не пам'ятаю, як потрапив додому. Голова розколюється на друзки. Потягуючи ковдру на себе, я зрозумів, що в ліжку не один.

— Дідько! — сказав я.

— Привіт, — почувся  м'який жіночий голос з-під ковдри.

 — Слухай, я не пам'ятаю, як... Ми з тобою...  — пробурмотів я, намагаючись дотягнутися до склянки з водою, що стояла на тумбочці біля ліжка.

— Хм... Ніч була палкою. Я, до речі, Маргарита, — дівчина поспіхом збирала речі, що були розкидані по всій кімнаті: її сукня висіла на спинці стільця, туфлі лежали біля дверей, а сумочка була кинута на підлогу. — Замов мені таксі.

— Гаразд, — я запивши пігулки від похмілля водою, взявся набирати номер таксі на своєму смартфоні.

Романи на одну ніч колись мене вб'ють. Моє тіло просилося в холодний душ, шкіра відчувала липкість та запах алкоголю і диму. Сьогодні я маю бути гарним хлопчиком, бо татко приготував нашій родині великий сюрприз. Щоб не здохнути в гробовій тиші, я увімкнув музику, і простір наповнився мелодіями старого року.

Смакуючи каву на балконі, я дивився, як прокидається місто. Внизу вирувало життя: люди поспішали на роботу, машини сигналили, а десь далеко лунали звуки будівництва. Це життя, яке, за словами мого батька, я бездарно марную. Він завжди казав, що я син, яким він так хотів пишатися перед своїми партнерами, але я виявився найбільшим розчаруванням. Я сам почав вірити в це. Та до дідька ці сентименти. День обіцяє бути цікавим.

Ненавиджу понеділки. Все місто стоїть у заторах, і здається, що цей нескінченний потік машин ніколи не закінчиться. Мені завжди цікаво, куди всі ці люди їдуть у моєму напрямку. Гучна музика, що лунає з динаміків, приглушує головний біль від похмілля, але не до кінця. Спека сьогодні неймовірна, і про поїздку з відкидним верхом можна забути — кондиціонер рятує мене від палючого сонця, його прохолодний потік повітря трохи полегшує мої страждання.

Мою дискотеку в авто зупинив дзвінок від тата. Я неохоче знизив гучність музики.

— Доброго ранку! — голос батька був сповнений енергії, яка різала мені по нервах.

— Якщо його можна назвати добрим, — пробурмотів я, відчуваючи, як з кожним його словом моє терпіння тане.

— Ти знову не в дусі, синку? Перепрошую, не вірно сказав. Уточнюю... З похмілля, — дорікнув мені старий.

— Ти бачиш мене наскрізь, татку! Я невдовзі буду, — сказав я, намагаючись придушити роздратування

Стосунки з батьком у мене доволі напружені. Скільки себе пам'ятаю, він завжди чогось хотів від мене. Спочатку відмінного навчання у школі, де кожний бал був для нього як медаль. Усі кубки за спортивні досягнення зараз красуються на полицях в його кабінеті, блищать на сонці, нагадуючи про ті часи, коли я намагався відповідати його очікуванням.

Коледж я не обирав, за мене вирішив теж він. Школа права — остання сходинка формування зразкового сина, де навчання з успіхом я запоров, не витримавши тиску та постійного контролю. Наразі хто я, не зрозумів і досі.

Ваша Ірма Скотт.