Епілог. Яким він має бути? \ ілюстрації

Привіт! Вирішила візуалізувати останню частину мого роману "Дім втрачених ілюзій" — епілог. Довго думала, що саме хочу написати в епілозі, так як чомусь люблю цю частину в багатьох книгах. Чесно зізнаюся, що бувало, навіть читаючи книгу на початку, заглядала в епілог. Мені треба було знати, чим все закінчилось, так як я люблю спойлери і цікавість моя під час читання тоді не втрачається. Так от, я люблю, коли епілог описує, так би мовити, підсумок, що з ким сталося, яке було майбутнє у героїв і тд. Такі епілоги я люблю — максимально інформативні. Чого не скажеш про мій епілог з "Дому"))) Адже вирішила я написати його не від головного героя\героїні, а від обличчя головної антагоністки. При чому не підсумок, а просто як паралельна реальність. Але такий прийом я використала тільки як затравку для майбутньої книги, продовження Дому, та й тому, що в закінченні моєї книги максимально відкритий фінал. 

Так от, мені цікаво дізнатися, про що полюбляєте писати Ви в епілогах? Яким для вас він повинен бути максимально влучним і доцільним.? Цікаво було б послухати...))

Ну і звичайно, не могла обійтися без ілюстрацій і цитат з мого епілогу. Не могла не намалювати моїх двух улюблених і головних антагоністів роману. Якщо чесно, обожнюю цих двох, особливо Нуару, більше відому, як Енджел. Чому саме її? Тому що вона дуже цікава особистість, і в неї є реальний прототип, але я залишу це в таємниці...)

Величні стіни, густо вкриті сірою поволокою павутиння. Старі картини з пустими беземоційними обличчями, які так ретельно виводив невідомий художник кілька століть тому. Незліченна кількість кімнат — похмурих, занедбаних, вишуканих... Зберігаючих ауру як безтурботних веселощів, повних щасливих надій, так і передсмертних мук, просякнутих страхом, горем та відчаєм. На потемнілих від часу оксамитових диванах, що створювали колишній затишок у замку, все ще зберігалися сліди засохлої почорнілої крові. Запах гниття давно випарувався, залишивши по собі лише шлейф вогкості, плісняви та архаїчної старовини, якою був просякнутий кожен кут. Терпкий, солодкий післясмак смерті тепер перестав захоплювати її та дарувати неймовірну кількість приємних емоцій. Нині при погляді на колишні місця вбивств усередині нічого не відгукувалось. Нудно, передбачувано, нецікаво...
 

Енджел не змогла приховати тіні посмішки, яка миттю торкнулася її губ. Алл Норвел, як і раніше, божеволів від її краси, величі і витонченої жіночності. Її вплив на нього безмежний, про що вкотре свідчили ці бурхливі іскорки в його очах. Жаль тільки, що її це зовсім перестало хвилювати.

— Начхати мені на цих жалюгідних слимаків, Нуара. Я думав лише про тебе

 — Не здумай водити з ним справи за моєю спиною, затямив? Інакше я тебе обезголовлю. — Вона повела рукою біля своєї шиї. — І ще... Для тебе я Енджел, як і для всіх інших. Не хочу чути своє ім'я із вуст раба.

 — Ось як ти тепер заговорила? І це після всього, що між нами було?

 — Тільки не вдавай, що тебе це турбує, Норвел. Пограли й досить. Ти був чудовим напарником, прекрасним вірним рабом і навіть непоганим коханцем. Але на цьому, схоже, все. Я більше не потребую твого суспільства.

— То значить, це не чутки? Ти справді звихнулася на моєму синку? — Алл знову перегородив їй дорогу. Таким розлюченим вона його, мабуть, ще ніколи не бачила.

 — Алан тут ні до чого. Мені просто набридло витрачати свій час на тебе і твої нудні садистські розмови. — Енджел ще раз затримала погляд на застарілих плямах крові на меблях. Алл пам'ятав історію кожного, як і обставини смерті, імена і навіть слова жертви перед смертю. Він дорожив цими спогадами та багато разів розповідав про них Енджел.
 

— Зізнайся мені, Нуара. — Алл не звернув уваги на її слова. — Ти збираєшся зробити його своєю новою іграшкою? Тестуватимеш його, як колись мене?

 — Хіба його можна тестувати? — Енджел зачаровано посміхнулася, спрямувавши мрійливий погляд в порожнечу. — Тільки спостерігати, вивчати, а згодом — ніжно ламати. Хоча, втім, це тебе вже ніяк не стосується. 

 

   Слова Алла нещадно розрізали повітря. Холодна лавина люті охопила душу Енджел. Невідомі раніше відтінки болю торкнулися її чорного жорстокого серця. Хоча хіба воно в неї існує? Чому вона взагалі це зараз відчуває?

   Енджел прогнала тінь збентеження на своєму обличчі. Натягнула знову впевнену холоднокровну усмішку, яка завжди відображала її отруйну сутність. Обпалила Алла гордовитим і як ніколи впевненим поглядом.

 — Цим він мене й полонив. І я підкорю його собі, чого б мені це не коштувало.