Є момент, який мало хто називає вголос..

Серце не в такт. Повітря є, але його наче не вистачає.

І ти вже рахуєш: раз, два, три... сподіваючись, що відпустить. Ніхто не помічає, а ти тримаєш обличчя.

Ми всі зараз трохи такі.

Тривога стала фоновим шумом — тихим, але постійним. І тіло рано чи пізно реагує. Не питає дозволу.

Панічна атака — це не слабкість. Це сигнал. Про те, що ти занадто довго тримала все сама.

Дозволити собі сказати "мені потрібна підтримка" — це не розклеїтися.

Це, мабуть, найсміливіше, що можна зробити зараз.

Я думала про це, коли писала Алессандру — жінку, яка керує цілим кланом мафії, якої всі бояться. Саме вона стоїть біля вікна о першій ночі і не може дихати..

Ця сцена — найчесніша в книзі. Бо таких людей — мільйони.

Хто б міг подумати, що наш досвід послугує духовному стану моїх героїв..

— у книзі «Ціна довіри. Поганий хлопець»